Григорія Бєляєва в білоруському селі повісили фашисти, бо ж був обраним людьми старостою, то й захищав їх, а ще мав стосунки з партизанами, до яких і відправив найменшого сина. Миколі, коли розпочалася війна, не було й повних 16-ти – він народися у липні 1925-го. Коли ж звільняли Білорусь, пішов записуватися на фронт, і виправив метрику – додав собі місяць, бо червневих уже брали, а липневих ні.
Мінометні війська, Другий Білоруський, шлях до Берліна, класичний розпис на Рейхстазі... Відтак – повні груди нагород: зокрема, "Червона Зірка" та три Ордени Слави. Повних кавалерів Слави було менше ніж Героїв Радянського Союзу, а дід був єдиним таким в Ужгороді. Тоді ж, у травні 1945-го, його запросили на Парад Перемоги до Москви, але він не пройшов "за стандартом" - на дверях штабу була мірка, еталон за зростом, а мій 20-річний дідо схилився під шибку - був зависокий... Натомість парадував на 30-ту річницю Перемоги в Москві і на 40-ву у Києві, й було зручно спостерігати за ним по телевізору – дідова голова вивищувалася над полем кашкетів.
Дід про війну говорити не любив. Це бабка – його жінка Тетяна, з якою познайомився в південній Білорусі, куди вона, по війні служачи в залізничних військах, дотягла колію – любила і оповідки, і пісні. Вона розказувала як і літували й зимували в лісах Черкащини в партизанах, і як двічі втікала з ешелону, що віз у Німеччину, і як зв'язкувала, знаючи всі стежки, якими ще нещодавно бігала дитиною – бо ж і її війна спіткала ще навіть не 16-річною... Чудово співала – і більше не народних, а саме "Землянку"...
9 травня 2011... Пагорб Слави. Поважний високий дід щороку був там у першій лаві ветеранів, моторна малесенька бабця метушилася десь поруч. А нині я була на їх могилах... Микола Бєляєв: 1925 – 1997. Тетяна Бєляєва: 1925 – 2008. Дві лампадки зі свічками. По дві квітки. Пам'ятаю. Вибачте, що знаю не все... Вибачте, що, мабуть, все ж надто рідко згадую...
P.S. Квіти, які я поклала на їх могили, обгорнені "георгієвською" стрічкою. Гарно... І не кажіть мені нічого: тато бабці Тетяни Феофан, офіцер "царської армії", був нагороджений чотирма "Георгіями" за бої у Першій Світовій. Повернувшись з німецького полону, фаховий інженер – будівничий мостів і млинів – у 30-х роках ховався, працюючи на шахтах, аби вслід за двома братами не вирушити до Сибіру. Під час Великої Вітчизняної війни, коли фашисти прийшли на поріг, відмовився бути перекладачем, за що був скалічений. Його старший син, ще до війни будучи кадровим офіцером на флоті, з початком репресій зрікся від контактів з батьком, а по перемозі став адміралом. Менший – під час війни загинув на підводному човні. Феофан Демченко відзначав 9 травня - День Перемоги - як одне з найбільших свят...