Тими роками, коли приїжджав я до Харкова потягом і на пероні зустрічав мене мій однокурсник Микола Косий, то відбувалася своєрідна церемонія: ступаючи з тамбура на східцю вагона, я з видригонами декламував вірш Тичини "Харків, Харків, де твоє обличчя...", на що Микола сором'язливо задкував у людному натовпі й ховався за найближчою колоною, махав грізно кулаком: "Оросе, приб'ю". То було колись...
Виявляється, роки біжать швидше, ніж колеса автівки по наших латаних-перелатаних дорогах. Здавалося б, тут на носі ЄВРО-2012, а ремонтні дороги на шляхах ведуться тільки до Лубен, далі – ще й кінь не валявся. За Пол(ь)тавою відчувається приспаний і загнузданий Дикий половецький степ з його неозорими чорноземами та подекуди видно, як здіймаються смугами над нивами куряви брунатного вітровію. На трасі раз по раз, аж дивно, шмигають вантажівки з АО-номерами. Гордо киваю Жупанському: "Се – мої земляки".
Сам Харків як місто мало чим змінився. Радянська символіка, "великий и могучий" ряхтять в очах і напівзруйновані колись велетенські заводи якось ще дихають на ладан. У місті Добкін і Кернес акуратно заправляють. Хиренний совок спроквола дибає надщербленими хідниками та вже покладається тільки на себе. На одному з парканів виведено отакенними літерами: "Спасибо жителям Донбасса за президента пи...раса".
А ось й театр опери та балету. Власне тут у фойє й триватиме три дні книжковий ярмарок. І перше, що кидається у вічі: монументально-радянська будівля театру подекуди осипається, потребує, звісно, вже не косметичного ремонту.
Видавництво Жупанського спеціалізується переважно на виданнях зарубіжної класики - як літератури, так і філософії. До стенду в-ва підходять відвідувачі, крутять-вертять книжку, купляють, безумовно не з таким азартом, як пиріжки з горохом, а купляють... І кілька разів дехто з малоросов або й кацапів мовив: "Какие хорошие книги, жаль, (ш)о на украинском..." Та й сам я мав "мовний" прецедент, як запитав в одного з перехожих (явно той з виду був репаний хахол), як пройти на якусь з вулиць. На що мені ще вчорашній селюк зневажливо відповів: "Во перых, я не понимаю, о чём вы говорите..." Тут я не стримався й сказав лагідно: "Придурку, Харків – українське місто, розмовляй нашою мовою..." Недоумок, мабуть, не зрозумів мене, нашугано почимчикував собі далі.
А взагалі, Харків – українське місто. Се засвідчило багато покупців, які придбали книжки в-ва Жупанського. Високоосвічені, затяті у своїх переконаннях українці. Мило мені було поспілкуватися з ватагами Степана Сапеляка та Сергія Жадана. Наразі я наголошував в обох товариствах, що тут колись (ще ген коли) викладав філософію в університеті мій земляк Андрій Дудрович і минулого століття видав свою книжку Василь Ґренджа-Донський "Тернові квіти полонин" і виходив літературний альманах "Ґруні – степам". Одне слово, Харків з Ужгородом здавна тримаються купи. Сашко Ушкалов додав: "А ми тісно підтримуємо зв'язки з Олександром Гаврошем, Віком Ковреєм, Валентином Кузаном..." І, безумовно, не забули згадати новоспечену "Луйтру в небо" Петра Мідянки та й самого широколужанського майстра... Познайомився я нарешті з єдиним (на жаль) в Україні латиноамериканістом-філологом світового рівня Ігорем Оржицьким і подякував фаховому філологу Сашкові Щербині за його щиру гостинність!
І на те нема ради: найбільше потішила моє самолюбство одна старенька. Підійшла до стенда з книжками, крутить-вертить у руках мого "Триликого Ноя", тихо запитує в Олега Жупанського: "А Ярослав Орос ще живий? Я колись слухала його передачі по радіо. Дуже цікаві..." Олег лукаво киває на мене: "Так ось він, щойно воскрес..." Й осіння пані придбала мою книжку.
Покидали ми столицю Слобожанщини в доброму настрої, а неподалік Холодної гори набирав швидкість потяг Харків-Ужгород... І змагалися з ним в перегонах...