Тридцять років тому потяг "Ужгород-Київ", що в народі має назву "Корчагінець" (позаяк закарпатські чинуші доправляли ним корчаги вина київським чинушам), доправив і мене на береги Дніпра, де я став спудеєм журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка. Двадцять років тому побачила світ перша моя книжка "Заповіти білих горватів". Десять років тому... Та досить про ювілеї...
Отже, потягом "Київ-Ужгород", що має в народі назву "Жидовоз" (бо в сімдесяті-вісімдесяті роки вивозив з Союзу до Чопа "богообраний" народ якнайдалі) дістався я минулої п'ятниці Ужгорода, де на пероні зустрів мене сам професор Сергій Федака, а вже на воротах свого осідку пан Олег Диба... Знайомство, міцні чоловічі обійми, а відтак я трішечки побродив старим містом і ба, побачив одну-єдину заквітчану сакуру. Зворушив мене старий Ужгород з його надщербленими хідниками та доглянутими новобудовами...
А потому, потому, – в мене затрусилися жижки, коли до приміщення прес-центру "Закарпаття" почали сходитися пристойні сеньйори й сеньйорити. Ох, той Сашко Гаврош, і затіяв же він таку веремію, що зараз доведеться мені гідно відрекомендувати себе яко закарпатця, який уже тридцять років мешкає в Києві, й не зрадив рідний край. Щиро дякую п. Гаврошу за його "любов до ближнього", себто до моєї творчості.
І хоч я за фахом журналіст і допитував у даному разі сам не раз, як кат свою жертву, але-але... Одне, коли ти в ролі ката, а друге, коли ти в ролі жертви... Й зарябіло в мене, звісно, від хвилювання в очах. Бо зібрався довкола овального столу цвіт краю. Від "березневого кота" Віка Коврея, ділової й граційної дами Інни Конар, вишуканої пані й професійної видавця та письменниці Галини Малик, інтелектуалів Богдана Яхвака, Володимира Кришеника, незворушного у своїх національних переконаннях ґазду видавництва "Ґражда" Івана Ребрика та його сина – очільника крайових пластунів Андрія Ребрика до майстра зображення словом людської долі Михайла Фединишинця, сузір'я славної родини Федаків і словацьких письменників Івана Яцканина, Василя Дацея та Йозефа Банаша... Даруйте, якщо наразі когось не згадав, позаяк моя пам'ять уже подеколи нагадує мені гашене вапно...
А відтак я побував у затишному приміщенні ужгородської філії видавництва "Знання", познайомився з привітними своїми колегами, й потому той усюдисущий О. Гаврош запросив мене на благодійну виставку-продаж "Мистецька толока", де приємно вразили ведучі імпрези незрівнянна Оксана Гаврош і всезакарпатський староста поет Василь Кузáн. Пан Василь, якого знаю вже давненько, наполягає, щоб таки його прізвище вимовляли з наголосом на останньому складі. Василь познайомив мене з своїм сімейством і навіть онуком. Роки летять невпинно, а пан Кузáн як був років двадцять ще тим опришком, так і залишився, лем мало набрався в гречці срібла...
Ага... Трохи не забув. Там справила на мене приємне враження поетка й журналістка з яскравою лукавинкою в очах Маріанна Шутко та маститий художник Петро Шолтес, який жартома кинув мені через плече:
– Купіть мою картину...
На що я винувато розвів руками:
– Вибачте, але я бідний, як Ван Ґоґ...
Хтось те почув і шепнув мені на вухо:
– Пан Петро – щедрий, він подарував би вам свою картину, але поруч сидить його дружина...
Ох, ті дружини... Та, проте, нічого не вдієш без них...
Гадаю, розводити теревені мені більше не слід... Одне слово, люблю тебе, Батьківщино! І на сьому квит.
Щиро дякую усім за теплу й милу зустріч!