Було це чудового червневого сонячного дня 2008 року. На Верецький перевал спішили патріоти, націоналісти і просто паломники. Хто на чому: хто пішки, хто автобусами, хтось на крутих байках. Кожен поспішав в своїх духовних потребах, прагнучи зустрітися з чимось тонким, не матеріальним. Одні хотіли відчути екстаз, який буває, коли ти нарешті знаходиш місце, на якому, як тобі підказують, присів спочити твій предок, після того як тяжко в гору виніс все своє майно. Тут (за легендою) він побачив свою нову, ніким незаселену землю. Інші, щоб розказати тим першим, що з того часу на цьому місці відбулося багато всього, часом трагічного, і тому вони тут вшановують загиблих. Ні перші, ні другі не знали, що чиновники, які мали окропити слиною емоційних промов це сакральне місце, не прийдуть сюди. Вони (чиновники), відчуваючи щось не те, вирішили пересидіти (аби чого „не вийшло") цей момент в кабінетах. А, як то кажуть, нема пастиря, то і інше кабінетне стадо в нерішучості застрягло в затишних офісах.
Тих, що все ж пішов, на Верецькому перевалі зустрічав бетонний верховинець, в якого уже давно „свиснули" трембіту, і можуть іще багато всього відібрати, а він і далі гордо дує у пустий кулак.. Збоку виглядає, ніби він заглядає у кукер і пробує роздивитися, кого то несе в гори. А в горах ставало людно. Замайоріли українські державні і партійні прапори, міліцейські кокарди і десь там далеко внизу угорські триколори.
І ось воно, те сакральне місце. На виголеній від лісу горі височіє „зубата" кам'яна споруда, що подібна до брами в неіснуючу фортецю. Кожен, встановивши свою символіку на ту кам'яну браму, став по різні сторони цієї „неіснуючої фортеці", спиною один до одного. Кожен говорив про своє.
Хтось навіть робив спроби запитатися в інших: а чому ви тут, і чи знате, на чому стоїте? Але в результаті перекладу на угорську мову чомусь найчастіше звучало словосполучення „українські екстремісти". Отак постоявши в осаді під „ворожою фортецею," обидві сторони мирно розійшлися з неприємним відчуттям від недоречності всього цього дійства.
А далі була дорога назад. Хтось уже і так був в себе вдома. А комусь треба було повертатися з „великої" батьківщини на „малу". Ось тоді і стало зрозуміло для незавбачливих паломників, що на одній ейфорії українськими дорогами далеко не заїдеш . Банальна дірка в колесі і ти уже не пихатий європеєць, а нещасний шукач насоса. І хоч ти плач посеред глухого гірського села. А тут і „непримеренні українські екстремісти" над'їхали.
Видно ці екстремісти не такі вже і непримеренні, бо, побачивши таку ситуацію, вони прийшли на допомогу угорським байкерам. Ба більше. Оскільки байкер, напевно, ніколи не бачив такого „дива техніки", як ручний насос, і не знав, яка то тяжка робота - напомпувати міцного карпатського повітря у колесо, довелося українському націоналісту, закотивши вишиванку, показати угорському націоналісту, як то слід робити.
Дочекавшись порції „сервуса" від порятованих і здивованих байкерів, потиснувши один одному руки, всі роз'їхалися своїми дорогами.
Може, все таки, політикам (чи політиканам?) не вартувало зводити невидиму фортецю між людьми, що на побутовому рівні здатні порозумітися і не шукати причину для суперечок в банальному колесі? Може не потрібно годувати паломників тільки солодкими міфами, а розказати їм правду, якою б гіркою і неприглядною вона не була, і тоді ми всі будемо спокійно рухатися кожен своєю дорогою.
