(Житомирська облрада слідом за Одеською міськрадою зобов'язала вивішувати 9 травня червоно-сталінські прапори). Здається, для нас бажають реанімувати підмінне минуле. Щоб тримався невпинний День совка. Занурити піпл у сморід сталінського гламуру й совєтську попсовість святкувань – і увидіти знов пістряві стрічки та цегляні мордяки начальства на трибунах.
(Два роки ув'язнення отримали недавно від української Феміди націонал-патріоти за плюндрування монументів Сталіну і Дзержинському). Звична печальна нечутливість. З небуття вертаються ідоли. З ними – гротескний абсурд навернення у варварство, з танцями і притопами на костях убієнних. Хоч може всі, хто щойно так задалися оживлянням (оживляжем) минулого – несправжні, фальшиві імітатори.
(Побачив минулої п'ятниці в телевізорі одного знаного в нас заробітчанина-араба – у всьому видні повадки дрібного міжнародного авантюриста. Це той наш рідний іноземець, що на пару з іншим схожим жевжиком (ну, згадайте знамените "охранне" прізвище – чи то Дубельт, чи то Бенкердорф) керують разом державним вітчизняним телебаченням. Щоразу, як почую когось із цих очільників, так одразу стає на думці: ох, і люто ж хлопці полюбили Україну нашу неньку. Цей раз здалося, наче той перший посеред прямого етеру раптово увійшов у роль Хлестакова. – "Я з Ніколя Саркозі – як кум королю і сват міністру, отак зранку з прекрасною Карлою на брудершафт шампанське випиваю, а вже ввечері в похідному шатрі Каддафі з охоронним гаремом прохолоджуюся, поки брат Муамар валізки грошима наповняє, щоб я їх для всяких президентів та претендентів світом розвозив..."). Навіщо їх таких прегарних на службу позвали? Невже лиш для того, щоб інших, нормальних, ще більше пригнути та принизити. А ще міністр наш шанований. Виходить, наче когось прогнутися й силували, але дехто сам наввипередки біжить і підносить на таці колективні чолобитні.
(Вслід за українською пішла днями в небуття і російська радійна служба БіБіСі). Зрештою, тут не те, щоб в економії грошей діло – наш опустелений пейзаж їх більше не цікавить. Наше місце перебування – для них далека, замежна територія, що десь там на сході, і яку ніщо вже не поєднує зі світом їхньої вільної демократії, відколи од нас відійшла страхітлива примара самознищення людства.
(Слухав останнє інтерв'ю доблесного майора Мельниченка від 25 березня 2011 р., де пройдисвіт натхненно повідав слухачам російської служби радіо "Свобода", що влітку 2004 року особисто писав меморандуми справжньому своєму господарю – керівнику ФСБ Г. Патрушеву, як належить їм запобігти приходу до влади тогочасного опозиційного кандидата). Таким ось він здався, наш патріот-служака. Слуга двох (кількох?) панів. Фарсовий герой з переодяганнями, що всю першу дію – лежма у схованці під диваном.
...Ото примарилось дивне, наче в полохливу українську ніч знаменитий Дракула, що з фільму Френсіса Форда Копполи, виповзає крадькома з могили, щоби добратися до горлянок безтурботних у святах моїх співвітчизників. Знов настала весна, а звідкілясь повіває, кидає в дрож холоднючий подих цвинтарю. Поруч повсюдно присутня естетика гниття і розкладання. Так відходить поволі в небуття Україна Наша Радянська. Її просмерділі рештки допоки труять живе, але ж напівзотліле тіло не підлягає реанімації. Останнє десятиліття отак і потратили надаремно, не вчинивши по-людськи, бо всяке вмерле належало б поховати. Звичайно, в театрально-кіношній грі нинішніх людей системи щораз бачимо відступи від класичного стилю горор, і все більше в нас пост-модернового кривляння і фарсу. Ця їх політична маячня – кіно для бідних. Актори загралися. Глядачі геть ошелешені.
***
І трохи світлого. З останніх новин: минулого четверга Синод УГКЦ нарешті обрав нового главу українських греко-католиків. Наступником Любомира Гузара напевно стане наймолодший з єпископів – сорокарічний Святослав Шевчук. Консервативне тіло Церкви налаштувалося на зміни. І це добре. Надія нас не покидає.