У вівторок, 15 березня, закарпатці відзначали 72-у річницю Карпатської України. Відзначали, як завжди, на полі, де вона вмилася кров'ю і врізалася в історію людства несподіваною квіткою, сумним зітханням, зойком муки, - на Красному полі. І ми, як завжди, шукали на вітрі душу свого народу. Крізь церемоніал, крізь наївність і здрібнілість офіціозу, бо закарпатцям завжди не вдавалося видати себе за панів під панами чи надто державних діячів – карикатура смішна і сумна.
А тут завжди вітер. Сюди завжди прийти не просто. Або часу не вистачає, або немає автобуса з Виноградова. Все під питанням, все не визначено, все в муці недонародженості. А розбиратися якось з усім цим і лінь, і горб муляє. Розправляти спину тут, на вітру??? Що ж ви з нами зробили будителі-мучителі наші!? Що ж ви нас стривожили на все життя!? Від ґаздівства відриваєте, від проблем наших насущних, від нашої мудрості житейської, славнозвісної закарпатської. Нам же так добре жилося при всіх владах. Пана підмастити, пану прислужити, мало злукавити, мало придуритися...З паном добре, з паном не пропадеш - мадяр, най буде мадяр, руський, най буде москаль... Пани нас завжди таких любили. Он русини і зараз колінкують. І все було добре, поки нас українцями не розбудили. Поки нашу душу не розтривожили, наруби не вивернули, з яйця мальованого не вилупили. А українець – це хрест. Не затишність вічного вигнанця і страждальця на своїй землі, у своєму домі. Хрест... але з такою піснею, з такою тугою, такою мовою, з таким світом волошковим на чорноземі історії настояному. Як воно сплелося раптом і поєдналося з тихою гідністю і смиренністю нашою, що живе між людей простих, скромних, божих?! Як воно раптом знайшлося, як би довго не блукало, блукало і знайшлося, близьке, рідне, сховане далеко-далеко, аж у серці?! Слава Богу! Тому ці старі люди на фотографії, репресовані колись, і є те, що ми знайшли. А коли вони мимоволі мало сценарій не зруйнували, бо не у визначену їм чергу своїм побратимам хотіли вінок понести (страшно сказати, відразу після Ледиди і Балоги), то ми відразу так і здогадалися – це наші люди, це душа мого народу.
Була, звичайно, і молодь, були пластуни. Було багато прапорів, різних, деякі навіть поспіхом перевернули вниз головою. Було добре. Не було так гамірно, як два роки тому, коли усіх звозили, дороги наспіх латали, бо президент їде... всю каламуть тоді підняли в тихому озерці. А зараз було добре і якось багатозначно. "Вони полягли за вільну, незалежну Україну, за волю свого народу, за державність, самостійність...", - погодьтеся, що в сучасному контексті це звучить як діалог. Тому в разі чого, нас уже і благословили. І додати до цього можна хіба що: Слава Україні!!! Героям слава!!!
