Останніми роками з подачі окремих політиків та політиканів в закарпатському інформаційному просторі, нібито під приводом „відновлення історичної справедливості", мусуються теми, що є не просто провокаційними, але межують із здоровим глуздом. Одна з таких тем – про окремішність русинства від українства та необхідність „спасати" русинів від когось.
Чи українець русину брат? В книзі „Карпати нас не розділять" закарпатець, доктор філологічних наук О. Мишанич подає уривок з „Маніфесту до українського народу Підкарпаття", прийнятого в 1937 році на Всепросвітянському зїзді в Ужгороді: „Нема сумніву, що на Підкарпадськой Руси не є двох народів, нема тут жадних „русских", нема жадних „карпаторосів", але є лише один український нарід. Тому одному народови належить одна мова, одна культура, оден правопис".
То все ж таки, чи є між „українцем" і „русином" така різниця, що не дозволяє називати їх одним народом? Безсумнівно, культурологічна різниця є між всіма народами, народностями, між двома сусідніми районами однієї області, та навіть між сусідніми селами. Те, що в Києві – картопля, у Львові – бульба, в закарпатській Лазещині – ріпа, а у Довгому – барабуля, а ще десь – мандибурка і крумпля. Те, на що в Діловому кажуть „драбина", „кінь" – у Бичкові уже „луйтра" і „кунь". У кожному селі своя неповторна вишиванка, киптар, співанка, коляда, страва.
Чи є різниця між кулешою, токаном і мамалигою? Перше готують з мелайної муки, друге – з тенгериці, а третє так і зовсім з кукурудзяної муки. Такими колоритними байками можна дурити туристів в надії заробити три рази за страву з одного казана. Але в бажанні заробити політичні дивіденди нас не повинні дурити подібними байками.
Давайте заглянемо в світогляд закарпатського русина початку 20 століття і спробуємо зрозуміти, як він сприймав своє „русинство". Для прикладу візьму книгу, за якою вчили наших з вами дідів і прадідів в часи Підкарпатської Руси. Це читанка для руських народних шкіл, видана у Празі 1927 року. В цій книзі надрукований вірш, довкола якого не так давно розгорілися політичні пристрасті на Закарпатті. Це вірш О. Духновича „Подкарпатські русини", текст якого взято за основу проголосованого колись обласною радою, але так і не затвердженого гімну Закарпаття. Перед тим, як ознайомити з оригінальним текстом вірша, хочу подати той контекст, який укладачі читанки вкладали у слово „руський", „русин" і той дух, який закладено в цю книжку.
Сама читанка є зразком виховної літератури морального та патріотичного спрямування. В оповіданні „Громада" автор так пише про суспільний устрій місцевої громади (мовою оригіналу):
„Люде не на одном язиці говорять. Тот язик, которим бесідуємо дома і которим молимося – се наш материнський язик, або мова. Для Русинов материнський язик руський (малоруський). Всі жителі, котрі на оном язиці говорять, творять одну велику родину, котра низивається народ. В Подкарпатськой Руси окрем Русинов живуть ще другі народи: Чехословаки, Мадяри, Жиди."
Як бачимо, тут уточнено, що „руський язик" це „малоросійський". Як відомо, „малоросійським язиком" в Російській імперії називали українську мову.
Окрім повчальних оповідань, що ознайомлювали дитину з природними явищами, нормами суспільної поведінки, громадськими обовязками, в книзі багато оповідань, що розповідають про історію нашого краю, про визначних людей, які визволяли наш край від чужоземців, „будили руський народ" до свободи. Тут і про великого руського князя Олега, князя-воїна Лаборця, і про Федора Корятовича – будівничого Мукачева, про великого подвижника, першого губернатора Подкарпатської Руси Григорія Жатковича. В книзі багато патріотичних народних пісень, віршів Марійки Підгорянки, Василя Гренжі та Тараса Шевченка. Вся книга пронизана радістю від звільнення русинів від мадярського впливу та можливістю навчатися своєю рідною мовою. В оповіданні про О. Духновича написано таке (мовою оригіналу):
„ В тяжких часах било на Подкарпатской Руси дасколько людей, котрі своїм громким словом пробуждали дрімаючий народ і спасли его од цілковитой загибелі. Таким чоловіком бил і Александр Духнович. Учениї люди образовалися в латинських школах і ганьбилися родної бесіди, як тогди казали "простого язика" і своім браттям-селянам не хотіли ніч помагати. Тим часом Русини в Галичині і на Україні вже били збудилися і кликали всіх до помочі своєму народові. Молодий Духнович кончив тогди богословські школи і став священником. Он озвався громкою піснею до своїх братов.
- Подкарпатські Русини, оставте глубокий сон! Ци не видите, що другі народи встали? Беріться до роботи і оріть запустілу ниву!
А протів таких Русинов, котрі називали себе „мадярами", написав стишок:
-Я русином бив, єсьм і буду!"
Як бачимо, в 1927 році укладач читанки називає русинами і галичан і українців.
На одній із останній сторінок читанки надруковано гімн „Підкарпатськії Русини", авторства О. Духновича. Вірш написаний язичієм, тобто не народною мовою а сумішшю, церковнословянської, російської і української. Цією мовою у 19 ст. послуговувалися москвофіли. В читанці він звучить так:
ПôдкарпатскіěРусины,
Оставте глубокий сон!
Народный голос зоветь вас:
Не забудьте о свойом!
Наш народ любимый
Да живеть свободный
От него да оддалиться
Неприятелей буря.
Да согрěє справедливость
Уж и руськоє племя!
Желаніе руських вожд:
„Руський да живеть народ."
Просим Бога Вышнього
Да поддержить руського
и дасть вěка лучшого!
Цей текст „творці" нового закарпатського гімну взяли за основу, змінили в ньому декілька слів та слово „Руський" змінили на „Русскій". Без всенародного обговорення нам намагалися затвердити гімн, співаючи який ми мали б просити благословення для „русскіх" і його вождів (можливо Медведєва і Путіна). Якщо Духнович цим віршем „будив русинів" звільнитися від іноземного панування, то незрозуміло, від кого мали звільнитися „русскіє" на Закарпатті. Можливо від українців, тобто від себе самих?. Невже на ціле Закарпатті не знайшлося жодного вірша, який би прославляв все Закарпаття і всі народи, що населяють його?
46 депутатів облради боягузливо, таємним голосуванням голосували новий гімн Закарпаття. Що ж це за гімн, якщо ті, що за нього проголосували, соромилися про це признатися?
Наслухавшись тоді „горе-депутатів", рахівянка Василина Куцин написала „Антигімн", уривок з якого звучить так:
Ще й високопарні
Зелені Карпати
І без гімну гарні.
Що ви нашим дітям
Залишите в спадок,
Обкрадені гори
Вітрам на розардок?
Сьогодні дізнаємося про те, як обласна рада розмітується грішми і, ніби підливаючи бензину до ватри, фінансує видання книг, які лежать в тій самій площині розбурхування соціальної напруги.
І наостаток. Я не настільки наївна, аби не розуміти, що питання гімну, русинста і т.п. менше всього стоїть в мовній чи історичній площині. Кожну ідею, навіть найабсурднішу, можна проштовхнути, якщо за нею стоїть чийсь інтерес. Не треба бути провидцем, аби здогадатися, що автономізація Закарпаття, бажання утворити тут свою Сіцілію підігрівається політичними діячами, котрі прагнуть монополізувати владу в області. Їм байдуже, як буде називатися автономія - Русинська чи Марсіанська, для них головне, щоб ця автономія дала повну і необмежену владу на відокремленій території. І все б нічого, якби ці люди дійсно дбали про захист і розбудову держави, як в свій час дбав князь Корятович. Біда в тому, що вони хочуть бути сьогодні Корятовичами, прикриваючись благими намірами хочуть забрати те, що збудував іще князь.