Ні, це вам не Ріо-де-Жанейро! Місцеві аборигени – геть забиті й віри почасти неправильної. Місіонерам моїм живеться тут непросто (поруч стільки конкурентів, готових відібрати хліб наш щоденний). Тяжка їх ноша й велика відповідальність – самими тільки брязкальцями і хорами не обійтися. Масштаб інший і витрати. Один лиш храм Сидоріанський у яку копієчку влетів! Сподівалися, що те віддасться нам сторицею. Скільки ще чекати? Бо живемо ж сьогодні – то хотілось би, щоб і для власної кишені вже потроху перепадало.
З цим треба щось вдіяти. Ото б натрапити мені на якогось місцевого святого, аби знайшовся хоч поганенький, але пророк. І де його шукати в тих джунглях?
А чи не прилаштувати для гарної справи тубільця, вже перевіреного та прирученого, готового завжди нам прислужитися. Таки так, зробимо з нього його святість. Неодмінно завтра візьмемося за канонізацію. А знайдуться інші охочі – хай розсудить їх жереб. Хліба і видовищ вистачить усім.
Матінко, ледь не забув свою похідну барсетку. Діє вона безвідмовно, коли треба домовлятися. Ці місцеві мойсеї хоч і люди духовні, високоморальні, але ж такі образливі...