Отож, їду в цей непривітний Бандерштадт, до їх недобудованого аеропорту, звідки зручно буде у випадку чого відлетіти до кращих світів. На душі – непевність і засторога. У нас, на культурному Сході, тих западенців здавна недолюблювали, бо колись вони звіряче опиралися своєму визволенню. Базікали, наче ця наша нелюбов ховала в собі й дещицю поваги як до непоступливих супротивників, одначе я ніколи не вірив таким дурницям. За що мені поважати якихось-там ворогів і зрадників? І перше, що там увидів, ствердило мою правоту.
Вздовж дороги – діточки, як пташечки. Стоять школярики, клас за класом, квіточками й прапорцями до нас помахують. Усе, як заведено здавен. Заходимо на об'єкт. Місцеве начальство дріботить поруч, заглядає в очі, розуміє нас з півслова. Одразу – до справи. Вистачило й пари твердих слів – все так культурно, як у нас заведено. У відповідь хитають мовчуни головами ствердно. Взявся говорити їх міський голова, враз з переляку перейшов з рідної мови на іноземну.
Що було потім – не дізнався, бо прокинувся...
До чого б цей сон ?.. Може через те, що понад десяток літ країна наша жила у снах. Там все інакше, ніж в реальності. Морочні сни приходили до нас у безвидній сутіні, ті марення позбавлені були багатства кольорів і півтонів справжнього життя. Нас міцно приспали, і ми губилися в пошуках. Хотіли зійтися з ворогом, а він – невловний і невмирущий, міняв личину, і виглядав загрозливо жахливим, наче справді "Чужий" (чи то якась інша позаземна потвора?).
Ми щойно перебули десяту річницю зникнення й загибелі журналіста Георгія Ґонгадзе. Зосталося в пам'яті, як ця подія освітлювалася тоді на вітчизняному телебаченні. Перше новинарське повідомлення – якась малозначима подія. Увесь наступний тиждень вкупі мовчали, лиш тільки "Інтер" щоденно цікавився зниклим журналістом. Телевізійна ця формація знаходилася тоді під контролем В. Медведчука та О. Зінченка. Через два місяці в бій вступила важка артилерія – О. Мороз та "підпільний плівкар" М. Мельниченко. Пізніше дався старт рухові "Україна без Кучми". Вже там зійшлися укупі полум'яні наші опозиціонери – від крайніх націоналістів до невгамовного Юрія Луценка, і їх добре підпирали спини великих українських патріотів – Петра Симоненка та Івана Миговича. Згодом збагнули, хто з цього врешті виграв – закляті наші друзі на Сході і той же Медведчук, який невдовзі зійшов на трон глави адміністрації Президента. Ось така гнила історія. Від неї досі негарно тхне.
Пізніше взялися "сортувати" Україну, кроїти її частинами на "свою – не свою". Недавно ж додумалися, що для кращого життя належало б віддати невідь-кому все наше "не своє " ( втім, хіба не ясно, кому?). Для чого? Тим, хто тримав і тримає міцно владу в сучасній Україні, їм найліпша вигода нав'язати загалу спрощене й перекручене бачення ситуації. Легше час від часу кинути нам обгризені кісточки, і хай вже наші "слуги народу" гризуться на збудованих для розваг і видовищ плебсу гладіаторських аренах. Ліпші словесні бійці бігають, як до школи, на однаково нудні "Свободи слів". Щораз готують нові ерзац-замінники справжньої свободи й демократії.
Збагнути б нам наступне: з чужих, ба навіть дружніх начальницьких рук не дістанеться чогось путнього. Зважте, попри різницю в риториці, ба навіть відмінностях у словах і ділах, що минулі уряди, що теперішній, не так вже сильно й різняться. Роками просували вони "успішно" проект України модерної. З часом з'ясувалося, що всім бракувало продуманого державницького бачення майбутнього.
Проте жоден уряд сучасної України не спроможний був контролювати цілком низові ініціативи громадськості, тим більше приватність життя окремої людини. Можливо, ще спробують авторитаризм, і то пародійного штибу. Гламурного ж тоталітаризму ніколи не існувало в природі.
Страхітливий наш Дракон давно розучився літати. А сили охлялому можливо набратися лише з людського страху. Сумно видіти, як деморалізуюче впливають на людей ті, хто пройнявся сильно алярмівськими настроями після поразки минулих виборів. Відігрують словесно свою неспроможність, коли по всіх усюдах клянуть отих "противсіхів". Не звідти йшла наша біда.
Сьогоднішнє політичне ретро від початку позбавлене драйву, ті їхні старі пісні про головне невдовзі доспівають. Фарсова пародійність пост-совкового ренесансу не ґарантує йому тривалого благополуччя і здоров'я. "Зовнішня" самореклама нової влади, уся та "постмодернова" мішанина з мотлохом жованих лозунгів та пожовклих плакатів є геть недолугою. Мине час і цю декорацію змушені будуть змінити.
Нових-старих господарів країни жодним чином не цікавить ідеологія чи якісь-там гуманітарні речі (це в них тільки для телевізійних картинок, щоб так "розводити" людей). Втім, вони добре засвоїли сказане колись Сільвіо Берлусконі: "Якщо я матиму під контролем головні телевізійні канали, то триматиму в руках і всю країну". Недавно один український депутат дошкульно зауважив, немов незабаром жарти для телебачення почне писати СБУ. Цим натякалося на зміну власника студії "95-й квартал". Мені й раніш здавалося, що в СБУ (чи радше все-таки в ФСБ?) пишуть давно скетчі для телевізійних жартунів. І найвеселіша подія: львівська організація Партії регіонів у день знань дарувала школярам націоналістичні книжки про історію ОУН-УПА та героїзм Степана Бандери.
Що залишається нам, до кого українська влада завжди перебувала в опозиції? Нехай відсутнє своє телебачення. Проте, при бажанні, знайдуться інші можливості. Влада довоєнної Чехословаччини виказувала повну байдужість до місцевих політичних і громадських рухів. Їх самоорганізована діяльність, масовість та активність дозволили за якийсь десяток літ зростити повноцінні низові структури, з якими змушені були рахуватися всі. У Галичині ситуація виглядала набагато гіршою. Польська влада до всього українського мала затяту ворожість. Проте зроблено було тоді українцями чимало, у двадцятих роках навіть створили Український підпільний університет.
Існує певний позитив у тому, що українство цілком нині відсторонене од тіла української влади. Неминучий же негатив майбутніх їх звершень не перескочить на ослаблі плечі наших різношерстих національних демократів автоматично. Тож діждемося, що хоча б це стане їм у поміч. Важливо тільки не піддатися різним дойдам, що вперто навіюватимуть нам обманні золоті сни.
У потрібний час сусіди поляки почули слова Кароля Войтили: "Не бійтеся! " Відтак здолали.