Лише із середини 90-х років минулого століття головні держави Заходу упевнилися, що незалежна Українська держава – це не тимчасове явище, а реальний суб’єкт геополітики. Для України було важливим, що при розробці зовнішньополітичної стратегії США перемогла концепція З. Бжезінського, за якою існування незалежної України та неінкорпорація її Росією є головним чинником того, що та не зможе знову перетворитися на наддержаву, якою був СРСР. Що дає можливість США залишатися єдиним лідером ("полюсом") світу. Це було важливим, бо із 1991 року найголовнішим завданням зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації є інкорпорація України.
Саме тому Сполучені Штати (особливо після відмови України від ядерного статусу) стали стратегічним партнером, фінансовим донором та лобістом, адвокатом України в світі, зокрема в Європі.
Ще одним адвокатом України стала Польща, керівництво якої чітко усвідомило тезу: "Без вільної України не може бути вільної Польщі".
З інших важливих європейських країн певну суттєву політичну підтримку Україні надавала лише Велика Британія, позаяк є найпринциповішим партнером США. США, Велика Британія, Польща (та країни Балтії) підтримали курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Інші дві провідні країни – Франція та Німеччина, у питанні України перебували у проросійському фарватері. Франція – через свою традиційну (ще з 1871 р.) русофільську позицію, Німеччина, в результаті діяльності у середині країни проросійського лобі, яке очолює екс-канцлер ФРН (1998 – 2005рр.) Г. Шрьодер (у дочірній компанії Газпрому отримав високооплачувану посаду). Вони вважають, що Україна повинна залишатися у "зоні впливу" Росії.
Ставлення до України серед європейських лідерів, передусім через громадську думку населення їх країн, що із захопленням стежило за подіями Помаранчевої революції, досить кардинально – у позитивному ракурсі, змінилося у 2005 році. Однак "мода на Україну" швидко минула через нездатність "помаранчевої" влади реалізувати той "кредит довіри", який вона мала як серед власних громадян, так і серед європейських лідерів. Відсутність реформ, міжусобиці у владі викликали роздратування. На Україну "махнули рукою" – робіть собі, що хочете. Спокійно було сприйнято перемогу на виборах проросійськи налаштованого президента В. Януковича, що констатувалося як похоронення європейської інтеграції України та повернення її під контроль Росії.
Але найгіршим для нас є те, що все більш і більш проросійську позицію займає адміністрація президента США Барака Обами. У чому тут причина? Там вважають, що Росія вже не загрожує лідерству США у світі. Натомість така загроза є з боку Китаю, економіка котрого надзвичайно швидко розвивається (впродовж десятиліть близько 10% ВНП щорічно). Він давним-давно обігнав за економічною потугою Росію, Японію, недалеко вже той час, коли обжене і США. Водночас, Китай створює велику небезпеку малозаселеним сибірським та далекосхідним регіонам Росії. Вже зараз він їх інтенсивно освоює як економічно, так і заселяючи "мігрантами" – етнічними ханцями. Саме тому у США зпрогнозували, що Росія буде їх партнером, другом і союзником у майбутньому протистоянні із Китаєм. Потужності Росії дати відсіч Китаєві, набагато могутнішому економічно та із вдесятеро більшим населенням (дуже працездатним, на відміну від росіян), якому не вистачає "життєвого простору" в час, коли поруч із китайськими кордонами багаті, але малозаселені сибірські простори, є недостатньо. Тож у США, вірогідніше за все, як свідчать експерти, вирішено "підсилити" свого союзника Україною (щось дуже схоже на другу, але негласну "Мюнхенську змову"). Якщо так піде і далі, тож ми, українці будемо незабаром змушені захищати Матушку-Рассєю від китайської загрози. Такі-от справи.
Природним союзником тих, хто виступає за збереження незалежності України (не кажу влади, бо вона проросійська), її соборності (бо такі сценарії розвитку таки збільшують загрозу розколу), хто не прагне служити на далекосхідних рубежах майбутньої нашої "Родіни", є найближчі європейські сусіди України, що бояться мати за сусіда російського Ведмедя, щонайменше - перетворитися на буферну зону, а також (але це теоретично) – весь Євросоюз.
Є ще один союзник – Китай, якому вкрай непотрібне посилення Росії. Саме він може бути одним із наших найголовніших і природних стратегічних партнерів Якби влада була у нас "проукраїнська", то саме на це була б зорієнтована наша зовнішньополітична стратегія.