В Україні змінили уряд. Пам’ятаю той день, коли Азарова призначали – я на роботі, щось пишемо, спілкуємося про своє, але про ПОЛІТИКУ майже не говоримо. Ну призначили Азарова прем’єром, Табачника міністром освіти, а Шуфрича - МНС. Ну і що? На обговорення цього виділили хвилин 10. І це при тому, що моя робота тісно пов’язана з політикою.
Коли закінчився день, відправився додому. Захожу в квартиру (а живу я з бабусею), перше що чую: бабуся розмовляє по телефону з подругою та голосно дискутує на тему - чому Тігіпко пішов у віце-прем’єри та що це за новий міністр охорони здоров’я такий? Блін, кіт не кормлений (нявчить не своїм березневим голосом), хатні справи застигли, як весна в краї, а вона розмірковує – ну чому Шуфрича призначили в МНС...
При чому вона у мене політично активна – в курсі всіх останніх балачок. Хоч і не була в житті громадсько активною – просто переживає за своє життя: чи продукти не подорожчають, чи пенсію не зменшать і т.д.
А я? Зізнаюся чесно, після другого туру абсолютно стало однаково – хто буде президентом. А бабуся весь час питала – кого підтримає Тігіпко у другому турі (вона за нього голосувала).
Я ось що думаю. Невже мені, як представнику свідомої молоді, настільки остогидла політика? І не тільки мені - з колегами мого віку цю тему обговорювали в’яло та без ентузіазму. І так всю виборчу кампанію. Наче і не відбувається в моїй країні ніяких змін.
Натомість літня бабуся нічого не робить, тільки обговорює новий уряд. Зі своїми подругами. Змістилася активність електорату? Чи політика стала нікому не цікава, крім пенсіонерів?
Не знаю. Суцільне розчарування? Мабуть. Перехворів цим. Просто хочеться жити чимось іншим. А про Азарова хай бабусі говорять... А ще 5 років тому було все навпаки...