В той час я працював в одній малоформатній газеті на периферії. Звичайна редакція, звичайної міської газети. Редактором у нас тоді була вчителька хімії або фізики (вже не пам’ятаю точно). Не скажу, що мене це не влаштовувало, ми майже товаришували - я займався своєю роботою, вона своєю. Писати можна було про все, ніякої цензури. Єдине, що в кожній статті потрібно було згадувати ім’я Януковича, тодішнього кандидата в президенти від влади. Пишемо про проблеми доріг - згадуємо, що Янукович обіцяв в кожному місті зробити нормальні тротуари. Пишемо про відсутність міського туалету - згадуємо слова Януковича, який обіцяв підвищувати культуру у місті та на селі. Януковича цитували як Леніна - здавалося навіть фізики-ядерники, які намагалися розщепити свої атоми і молекули, вірили у те, що їм у цьому неодмінно допоможе один з кандидатів у президенти.
Отож, коли я брав інтерв’ю в наступної жертви (бо всі люди - це потенційні жертви для практикуючого майстра газетного пера), то згідно "темників", які періодично надходили електронною поштою на адресу редакції без підпису і зворотної адреси, обов’язково запитував наприкінці: "А що ви думаєте про нашу владу?", або "А хто на вашу думку реальний кандидат?", або майже нейтральне - "І хто гадаєте в силах вирішити цю проблему?".
Тобто ми грали в таку гру з людиною, яка погоджувалася на інтерв’ю. Називалася вона: вгадай про кого йде мова. Всі, на диво, швидко здогадувалися.
Нам в цей час катастрофічно не вистачало грошей (хіба хтось з журналістів скаже, що зараз йому на все про все вистачає). Гроші просто танули, їх з рук виривав вітер одразу після получки і відносив невідомо куди. Зарплата була такою мізерною, що про неї навіть ніхто особливо не згадував, бо вся вона йшла на сплату боргів. А якщо хтось з наших колег ще й курив, то відповідно, перетворював всі ці копійки в дим...
В країні назрівали переміни. Принаймні нам з дружиною так здавалося. По телевізору казали, що все під контролем, але ми знали, що під повним контролем можна перебувати тільки у в’язниці. Свого житла в нас не було, грошей практично також, ми щодня ходили на роботу, а з ящика нас вперто зомбували, що ми живемо в нормальній цивілізованій європейській країні.
Особливо мене дратувала (і досі сильно дратує) фраза: "Не все погано в нашому домі..." Звісно не все так погано, але майже все... Тобто нікуди не годиться. Ми також грали в таку гру з нашим начальством - вдавали, що все добре, Україна та наше місто квітне, а ми вдячні нашому уряду за його важку роботу і турботу про кожного з нас. Це називалося стабільністю курсу. І нам від цього було стабільно погано.
Мені того дня пощастило, бо саме я взяв слухавку. "Ало, це вас турбують з фонду (далі жіночий голос назвав один з благодійних фондів, що заснував опозиційний кандидат у президенти). Ви виграли премію, вітаємо!" Це була перша премія у моєму житті. 1500 гривень (місячна зарплата у мене була у десять разів меншою)! Я радів як дитина, чесне слово. Можливо навіть в очах з’явилося трохи вологи...
А потім була купа планів куди подіти таку раптову купу грошей. Залатувати дірки у сімейному бюджеті не хотілося - все-таки так не годиться робити з першою премією. І ми вирішили здійснити якусь грандіозну покупку. Наприклад, купити нову машину. Пральну. А може новий телевізор? А може поїхати відпочити у гори всією родиною, з дітьми?
Наближалися вибори. До нас вирішив у гості приїхати знайомий політолог з Польщі - Роберт. Ми переписувалися з ними вже майже рік, а в очі один одного ще не бачили. Ми любимо приймати гостей. Єдина проблема - де їх розташувати на ніч. Диван у нас був лише один. Старий розсувний диван. На двох - на мене та мою дружину. А де буде спати Роберт?
Тому ми вирішили купити ще один диван. Спеціально для гостя, тобто для Роберта. Однак виявилося, що у меблевому магазині вибору обмаль - все потрібно було замовляти і чекати декілька тижнів. А ми чекати не могли, тому купили той диван, що був у наявності. Компактний, розкладний. Дві величезні подушки, які потрібно було зняти, потім потягнути за ручку, конструкція ставала дибки аж до стелі і потім як гільйотина падала зверху загрожуючи нам металевими ніжками як роги бика тореро.
Однак це диво диванного мистецтва так і знадобилося. З виборів ми прийшли під ранок - всю ніч ми сиділи на дільниці і слідкували за процесом, який під кінець загрожував перетворитися на неконтрольовану бійку між представниками різних політичних угрупувань. Роберт був зареєстрований як спостерігач (ми дістали йому липовий документ). Він вперше побачив що таке вибори по-українськи. Його очі були червоними, а політологія вже не здавалася чіткою наукою. Бо те, що відбувалося було більше схоже на комедію, фарс, сварку на ринку, бійку у курнику та танець австралійських аборигенів біля вогнища - все, що завгодно, лише не вибори на дільниці.
А ми з дружиною раділи з двох причин. По-перше, на нашій дільниці переміг опозиційний кандидат, якого ми підтримували. По-друге, вдома був новий диван. Ми дуже хотіли, аби Роберт побачив і відчув нашу гостинність. Добряче виспатися, а потім вже після обіду (обов’язково - український борщ з м’яcом і сметаною), спитати його, ніби просто так: "Роберте, а як тобі спалося на дивані?" "Чудово, - відповість поляк. - Ніколи так зручно я ще не спав!" І ми були б щасливими. Бо, значить, не даремно купили цей диван.
Але такого діалогу не відбулося. Бо не встигли ми ще отямитися після важкої ночі, як нам передзвонили з виборчого штабу і запитали: "Ви їдете на Майдан?" Ця фраза вже через декілька років буде незрозумілою для підлітків. Все одно, що питання: "Скільки років Миклухо-Маклаю?" А ми тоді миттєво дали згоду їхати на Майдан. Навіть якби він був у Магадані ми б все одно поїхали б на нього.
Таке іноді буває у дорослих людей. Вони іноді гадають, що роблять правильно за "велінням серця". Бо серце (душа) нібито не бреше. І треба до нього (неї) прислухатися. Бо коли голова (розум) вже не працює - кого ще слухати?
І ми підняли Роберта з нашого нового дивану, на якій він лише приліг. І сказали: "Роберт, ми їдемо на Майдан". Польський політолог очманіло подивився на нас і все зрозумів. Мабуть він в той момент вкотре розчарувався у політології, як точній науці, і тому запитав: "А я?" Як не дивно, він також вирішив їхати з нами на Майдан.
Він був єдиними іноземцем у автобусі, а моя дружина - єдиною жінкою. Ми порушили всі правила. Бо іноземець не мав права їхати на наш Майдан. Бо це була наша справа. Він мав право приїхати окремо як спостерігач - на таксі, потягу або літаку. Але не на нашому автобусі. Бо Майдан був справою жителів України і ніхто не мав права на цей Майдан, окрім нас. А ще не дозволили брати жінок. Бо чомусь вирішили, що Майдан схожий на війну. А на війну жінок не беруть. Спочатку, коли ще нема поранених...
Але у моїй дружини було журналістське посвідчення і вона сказала: "Я не жінка, я - журналіст!" І їй всі повірили. І коли керівник групи спитав: "А чому у автобусі жінка?", всі гуртом відповіли: "Вона не жінка, вона - журналіст!" Роберт необачно сказав своєму сусіду: "А я - поляк". Той дядько, який теж не спав всю ніч, на мить відкрив стомлені очі, і тихо промовив: "Нічого, синку, все минеться..."
Однак на Майдан ми так і не потрапили. Проїхавши санаторій "Карпати", на заправці автобус оточили дві машини - одна міліцейська, в іншій сиділи кремезні хлопці у чорних шкіряних куртках. Ми повернулися додому. А Роберт поїхав у Львів, і в нього у натовпі біля пам’ятника Шевченку витягнули з кишені фотоапарат, на який знімав всі визначні події. Але він таки потрапив на Майдан, хоча і не на той, на які ми їхали разом...
А диван досі стоїть у нашій вітальні. На ньому, як виявилося, дуже незручно спати. Я один раз спробував і тричі прокидався за ніч, бо весь час сповзав донизу разом із білизною. І сказав, що більше ніколи не буду спати на тому дивані. Ми хотіли його навіть задешево продати знайомим. Однак, як чесні люди, одразу попереджали, що спати на ньому незручно. Знайомі з подивом дивилися на диван, а потім на нас. І їхні очі ніби питали: "І навіщо ви це нам кажете?" А нам насправді вже не хочеться продавати цей диван. Бо він нам нагадує Роберта з Познані, нашу невдалу поїздку на Майдан і мою першу премію, яку ми так нераціонально використали.