Якщо їхати, то це треба було робити у 18. Так ось уже декілька літ відмовляю себе від втечі до великого міста. Точніше, відганяю саму думку про "валізу-вокзал-Київ".
Казала: можна реалізуватися і тут. А їдуть – переважно ті, кому не вдалося. Я ж бо себе шукаю і – знаходжу. Навіть тут. У найменшому обласному центрі, певно, найпатріархальнішої області України. Просто - вдома.
І ось – мені тут нудно. Ну, нуднувато. Не завжди, але буває. І найгірше – буває все частіше. Але ось у чім річ – чи я готова, як у 18, зібрати торбу і чкурнути, "все по нулях"? То ж бо й воно. А може?..
Маленьке місто чи столиця? Журналісти з їх непосидючістю чи найчастіше стикаються з таким питанням. Я відповідала на це: поїхати – найпростіше. А значить – лишаюся.
З 17 років при роботі, працювала і не думала про дальші горизонти. І ось, коли мацаєш рукою регіональну стелю… Та чи не означатиме куплений квиток, що я здалася? Певно, так.
Отже – провінція: зле чи добре?
Рідне місто – це своє житло, комфорт, друзі-знайомі і мама, яка завжди не тільки напоїть гарячим чаєм.
Столиця – це, певно, цікавіша робота, більші гроші, майже необмежені перспективи. І – винаймана квартира, на яку переважно й працюватимеш без можливості навіть перефарбувати стіни.
От що найважливіше: рідне місто – це бути собою. А столиця – великий шанс на те, що завжди бути тільки однією з…
Київський транспорт мене вбиває. Відстані зневірюють. Величезні будівлі тиснуть. А найгірше – це натовп.
Але ось і ужгородський (на жаль, уже доволі попсутий) затишок все більш скидається на сірість. Тим паче, що здається: тут уже так мало того, що здатне здивувати…
Місто-мрія, що наснажує мене до життя – це Львів. Та це те місто, де завжди будеш чужою.
Їду туди на добу і по-інакшому дихаю.
Вертаюся. Ужгород – це просто вдома.
Про міста такого типу кажуть: за дослідженнями вони – найкращі для комфортного проживання. Для виховання дітей. І навіть – для творчості. А отже - й для саморозвитку? Хочу вірити, що так.
Адже саме в провінції – "заповідник" людей, не схожих на інших. А великі міста усе ж змушують уподібнюватися загалу й дослухатися до правил.
Доводів чимало. Є й воля їх шукати.
Ось: перетворювати світ на краще можна і треба вдома. Локал-патріотизм. Адже, якщо всі МИ поїдемо, що тут буде? Завжди так вважала, та останнім часом це чомусь скидається на чи то самозаспокоєння, а чи то (а раптом?) виправдання власних лінощів.
А, може, я боюся?
Бути вдома – це вибір?
А втім, дім – там де я.
І зараз я вдома.
І будь-коли можу сісти в машину, аби поїхати туди, де не була. Дорога втамує, як вона завжди це робить. І найбільше мені хотітиметься – повернутися… В звичайну оселю в маленькім місті, яке я вважаю найкращим місцем на світі. Я вірю в це чи я вирішила так вважати?
Утім, місце, звідки хочеться поїхати, але куди хочеться й вертатися – хіба не ознака щасливого дому?
І хіба важливо, де ти, якщо вмієш бути щасливою там, де є?
Зараз багато залежить від того, чи зуміє мене хтось здивувати… І чи побачу, що в цього міста є можливість не потонути у суцільній сірості. А у нас усіх – не дозволити остаточно занапастити Ужгород.
Адже змінювати світ на краще слід саме вдома, так?
І у нашому краї можна так багато усього зробити, правда?
А ви як думаєте – провінція: це зле чи добре?