Мені смердить. Відгонить тим, чому я протистояв все своє свідоме життя.
Совком. Радянщиною. Бездумністю біомас і паскудністю паравлячих верхів. Ницістю чиновників. По всій владній вертикалі. І особливо – «чиновників» від освіти. Конкретно – «чиновників» «українськоп'ємонтної» Львівської політехніки. Які мали б показувати гідний приклад молоді і відстоювати автономію вишу. А натомість запопадливо і аж зашвидко виконали вказівку зверху.
Смердить атмосферою доносів і цькування. Готовністю кидати камінням з натовпу.
Просто підлістю. Зверху, знизу, збоку. Відусіль.
Це гидко. І мене верне. Значно, неспіввідносно більше, ніж часом відвертало від висловів Фаріон.
Те, що часом допускала вона, і те, що тепер коять на її прикладі з усією країною, – абсолютно неспіввідносне.
Звільнення по самій лише вказівці зверху, від тих, що ще недавно спілкувався виключно російською і зневажав усе українське, кому було «Какая разніца?», без фахового аналізу ситуації, без експертиз і висновків, звільнення, до якого під'юджували і якому аплодують з-за кривавого «порєбріка» – це рабсько-імперське дно, з якого ми довго, болюче і навіть смертельно вигрібаємося.
У країні, де, віднедавна, від рівня найвищої влади до, практично, дитсадка легітимізовано російський мат, де вже давно є кримінальна стаття за антисемітизм і досі нема – за українофобію, де в фаворі – клоуни і тамади і упосліджуються професори, нам, хто себе ще відчуває внутрішньо вільним, з мовою, яка є невід'ємним атрибутом цієї свободи, неприховано, ба навіть показово і нахабно вказують місце.
Практично – вже «біля параші».
Щоб не «рипались».
Бо від цих державою (а точніше, тими, хто тримає владу в країні) ініційованих і організованих гонінь, засуджень і таврувань, з аналогічним совковим доносами, новітніми «піонерами» з «комсомольцями», «услужлівими» ЗМІ, з репресивними органами напідхваті, з вже готованими для участі в процесах «медведчуками» – «безпекарями», поліціянтами, прокурорами, відгонить тим, що робили при совку з усіма українськими дисидентами.
Так, Фаріон – не Стус. І Зеленський – не Сталін.
Поки не Сталін...
Бо безконтрольна, «воєнностанова» влада псує дуже швидко.
І тому виділене нам місце «біля параші» може виявитися лише проміжковим.
На видноколі – черговий український Сандармох.
Може й не «розстрільний», а «повзучий», практично – власними руками, але такий самий трагічний, фатальний за наслідками.
Прокидаймося…
Приходьмо до тями…
Зупиняймося і зупиняймо…
Бо це – не Україна