Розвиток українсько-угорських відносин за останні 30 років проходить круті віражі так само, як і вся європейська історія періоду розпаду радянської імперії. На перших порах це були вельми добросусідські відносини, що, звичайно, відображалося і в символах. Тому мова далеко не лише про Турула, а й про знак на Верецькому перевалі, пам’ятник Ш.Петефі, сотні перейменованих географічних назв і вулиць. Особливого розквіту вони досягли за правління В.Ющенка, коли Україна усіма засобами намагалася підкреслити свою причетність до європейської історії та прагнення вступити до її структур – ЄС та НАТО. І в Угорщині вбачали близького союзника для реалізації цих устремлінь. Тим паче, що тодішня права опозиція Угорщини в особі В. Орбана активно підтримала Помаранчеву революцію та її ідеї. Саме тоді й був встановлений такий близький угорцям символ в найвідомішому історичному замку Закарпаття. Хоча далеко не всі в Україні та світі цьому були раді і можна згадати численні провокації навколо пам’ятників і в Ужгороді, і на перевалі та інших місцях. Але тоді це сприймалось як дії маргіналів, котрі перешкоджають європейському майбутньому України. І в цьому була правда.
Однак трансформація державної політики Угорщини в бік консервації влади заради її збереження, перетворило саму країну в маргінала на європейському континенті. І це стосується не лише відносин з Україною. Приміром, лише Угорщина та Туреччина не ратифікували договір про вступ Швеції та Фінляндії до НАТО. Що виглядає вельми небезпечною занозою в тілі трансатлантичної демократичної співдружності. Тому Європа змушена думати, як від неї позбутися, щоб уникнути постійного шантажу. Не говорячи вже про українців, які не можуть сприймати блюзнірську торгівлю на крові за вигідну ціну на енергоносії, в умовах постійних бомбардувань, смертей, знищення інфраструктури та загрози існування самої держави. Тому аргументи захисників Турула про недоцільність дратувати угорців, щоб не позбутись якихось матеріальних вигод, виглядають також дуже примітивно. Бо тоді, за логікою, краще не дратувати росіян і просто здатись. На щастя, така логіка в Україні не працює, що і символізували дії мукачівської громади: «В умовах війни за незалежність ми не хочемо бачити на нашій землі імперські символи».
Відтак, в закарпатському контексті виникає ще одне питання: «Чому Мукачево? Чому вони завжди лізуть поперед батька в пекло і не узгоджують свої дії з великим хуралом»? І відповідь на це ми також знайдемо в недалекому минулому. Коли ужгородська інтелігенція, чухаючи потилицю, «прагматично» вираховує, до кого податися, під кого лягти, щоб не втратити матеріально, кар’єру чи ще якісь корупційні принади, мукачівці беруть відповідальність на себе. Як наслідок, ще двадцять років тому ужгородці під тиском влади покірно обирають В. Погорєлова, а мукачівці повстають проти всієї державної машини і змінюють її, як це було у 2002-2004 роках. Непросто, з боями і втратами, але так виборюється незалежність і лідерство. Тому й мають привабливе місто, чудову медицину, достойний соціальний захист і т.д. А ужгородці мають також знакову площу Петефі як втілення корупційної безхребетності. (Не приведи, господи, щоб це сприйняли як заклик до її перейменування).
І, насамкінець, ще раз про символізм. Заміна Турула на Тризуб у найзахіднішому регіоні України майбутніми істориками буде трактуватися не лише як крах імперських настроїв в Європі, а й як утвердження морального лідерства України на старому континенті. Бо за останні 20 років стільки, як наша держава для захисту свободи, гідності, солідарності (тобто всього того, що ми називаємо європейськими цінностями) не зробив ніхто. І якщо світ утримається перед прірвою скочування до варварства, яке уособлене жадібністю, заздрістю, властолюбством, то українська символіка заслужить в ньому достойне місце. А від Турула ми нікуди не дінемося, бо це наше минуле. Але місце його в музеї, як і всякому минулому ,з яким ми хочемо розпрощатися.