Зазначена стаття була написана мною для публікації в одному з наукових видань України ще у 20011 р. Чому вона не була опублікована - - «хоч убий» не пам’ятаю. Мабуть із цим виданням «щось сталося», а я забув, бо готував інші матеріали. Чого згадав? Бо до мене, за посередництвом М. Вегеша, звернулися з Інститу історії України НАНУ з проханням «дати довідку» щодо Верецького перевалу. Бо в Інститут надійшла аналогічне прохання від Прем’єр-міністра України Д. Шмигаля. Знову ж таки, «бо» до Президента, Верховної Ради та Кабміну звернулася Львівська обласна рада зі зверненням - «щодо вшанування пам’яті захисників Карпатської України», де йдеться і про події березня 1939 р. на Верецькому перевалі.
Тому, я згадав за статтю, трішки поправив та окрім Інституту історії пропоную і читачам Закарпаття онлайн.
Верецький (Середньоверецький) перевал (висота над рівнем моря – 839 м.) знаходиться на межі Закарпатської та Львівської областей України. До 1918 р. по ньому проходив кордон між угорською та австрійською частинами Австро-Угорської імперії, у 1919 р. – березні 1939 р. – ЧСР та Польщею, надалі до вересня 1939 р. – Угорщиною та Польщею. Найближчі села з закарпатського боку – Верб’яж та Нова Ростока Воловецького району, львівського – Жупани та Клімець Сколівського. Через перевал проходить «стара», нині мало використовувана автомобільна дорога із Закарпаття на Львівщину.
Про те, що на Верецькому перевалі у другій половині березня 1939 р. був здійснений масовий розстріл полонених карпатських січовиків – радянськими істориками не згадувалося взагалі, хоча місцеві жителі про це пам’ятали. Ситуація почала мінятися лише починаючи із 1989 р. Про трагедію згадується у низці публікацій, зокрема В. Довгея [3] та В. Худанича [22]. Дослідники опиралися на свідчення очевидців подій: Івана Гетроці, мешканця м. Мукачева, в 1939 р. – директора Верб’язької школи, Федора Голянича, Івана Джуглі, Ганни Кробинець та Василя Куштанця – мешканців с. Нова Розтока, Василя Галузинця, мешканця смт Воловець, уродженця с. Верб’яж [3, 159 – 163; 22, 57 – 58]. Водночас, угорські науковці факт розстрілу категорично заперечували, мотивуючи відсутністю про таке архівних документів.
Авторові даного дослідження про трагедію розповідали Василь Ігнась (1914 р. н.), карпатський січовик, мешканець с. Нижні Ворота, Юрій Зюзя, мешканець с. Верб’яж, Іван Грига, мешканець с. Підполоззя та ін.., котрі були очевидцями, або чули про неї з розповідей родичів, сучасників-односельців [14].
Згідно свідчень, загальна кількість жертв може сягати 600 осіб, котрих розстріляли по периметру чотири кілометри вздовж кордону, переважно на закарпатській стороні.
Враховуючи це, слід з’ясувати, звідки могла взятися тут така кількість січовиків. В. Худанич висловлює припущення, що ними були в’язні угорських катівень у В. Бичкові, Тячеві та Криві, котрих пригнали сюди жандарми і гонведи [22, 57].
На наш погляд, особливо враховуючи, що розстріли відбулися у перші ж дні окупації та доволі значну відстань від названих катівень, це є сумнівним. Вірогідніше за все, більшість із розстріляних були тими карпатськими січовиками, котрі потрапили у полон у північно-західній частині Закарпаття. Певним підтвердженням цього є і документи. Так, 18 березня 1939 р., у телеграмі до Будапешту від командувача угорських військ у Закарпатті генерала Г. Вертга повідомлялося: «Озброєні гвардійці Січі, що сховалися у горах, своїми нападами ставили під загрозу спокій наших частин» [7, 302 -303]. Вранці наступного дня він же телеграфував: «на території… Ужок – Перечин – Поляна – Верецьки… відбувається концентрація гвардії Січі кількістю приблизно 3000 чоловік (мабуть є перебільшенням – авт.), для роззброєння яких вирушили похідні патрулі. Наші підрозділи зловили 50 гвардійців» [7, 62, 310 – 311]. Ввечері 19 березня від нього ж надійшла телеграма, у якій сповіщалося: «нечисленні загони Січі все ще опираються, але їх роззброєння проходить за планом і швидко» [7, 313].
Про те, що 45 січовиків, захоплених у полон на Свалявщині (чи не тих самих про котрих ішла мова в телеграмі від ранку 19 березня), серед котрих були молоді хлопці із Галичини, що «вивтікали то з Хусту, то з Верецьок», угорці вивезли із Сваляви ґрунтовою дорогою до Нижніх Воріт, куди прибули 19 березня «рівно о 5 год пообіді», повідомляє січовицький чотар Н. Романенко. Йому та ще одному січовику дивом вдалося врятуватися, інші ж, як довідався Н. Романенко, наступного дня були розстріляні поляками [20, 132 – 133].
Абсолютна більшість розстріляних були ті, хто після полонення, повідомили, що вони є галичанами – громадянами Польщі, що восени 1939 р. – березні 1939 р., перейшовши кордон, прибули на допомогу Карпатській Україні. Однак, серед них були і закарпатці. Зокрема І. Джугля, Г. Кробинець та В. Куштанець називають Івана Григу, котрий під час розстрілу був лише поранений у ногу, причаївся та зумів доповзти до крайньої у с. Н. Розтока хати – будинку Михайла Сличка, де йому зробили перев’язку, після чого він зміг таємно дібратися додому у с. Верхні Ворота [3, 162 – 163].
На Верецький перевал угорські війська (чотири батальйони), після боїв біля Чинадієва, Пасіки та Сваляви вийшли, мабуть, не раніше 17 березня 1939 р. Тут відбулося їх «братання» із польськими військовиками, які переросли у гулянку [17].
В. Довгей, опираючись на спогади людей, пише, що 17 березня, у Нижні Ворота було привезено та пригнано колони січовиків [3, 159]. Вважаємо, що за давністю подій, очевидці помилилися на два дні, а більш вірогідною, враховуючи вищезазначену військово-тактичну ситуацію у цьому регіоні, є дата, яку називає Н. Романенко – 19 березня. Він же повідомляє, що січовиків у Н. Воротах чекали, щоб допитати, польські офіцери: три капітани, поручник, хорунжий і сім «таємних поліцаїв», котрі долучилися до їх катувань [20, 132 – 133].
У другій половині дня голодних, виснажених тортурами січовиків, колонами по 50 – 70 чоловік, погнали, через села – Н. Ворота, Завадку та Верб’яж, на перевал. Вважаємо, що це відбувалося 19 березня. Січовиків заставили розшнурувати черевики, а то й зняти ремені із штанів, щоб унеможливити втечі по глибокому снігу. Колони гнали до пізньої ночі. На перевалі січовиків передали польським прикордонникам, котрі їх помістили у підвали казарм [3, 159 – 163]. В самих казармах відбулися польсько-угорські святкування, по які згадують люди (поляки співали: «Мадяр, поляк – два братанки, як до шаблі, так й до склянки!») [17] ( див. також відеоматеріал (оцифровану кінохроніку про подію http://www.youtube.com/watch?v=YbqNjaPzMuA&feature=youtu.be). Дату святкувань підтверджує генерал Г. Вертг, котрий повідомив у Будапешт «поляки 19 березня у Клімієвці влаштовують святкування з нагоди встановлення спільного угорсько-польського кордону..» [7, 303]. У нас є всі підстави вважати, що мова йшла про с. Клімець, яке впритул прилягає з галицького боку до Верецького перевалу і де були польські казарми.
На світанку наступного дня карпатські січовики, всупереч міжнародному праву, зокрема Женевській конвенції та законодавству Польщі і Угорщини, були розстріляні. Для цього їх знову поділили на групи по п’ятдесят чоловік, які розвели на півтора-два кілометри по периметру кордону, перегнали на закарпатський бік та розстріляли із кулеметів над селами Нова Ростока і Верб’яж та у меншій мірі над Клімцем і Жупанами із львівського боку. Тих, хто намагався втекти (люди кидалися в боки) та поранених – доганяли і добивали з карабінів. Вбитих частково постягували в купи та поприкривали гіллям.
Таким чином польськими та угорськими військовиками був учинено те, що можна охарактеризувати, як «злочин проти людяності». Адже «вина» цих, здебільшого молодих галичан перед Польською державою була щонайбільше – нелегальний перехід кордону, за що могло бути не таке вже і значне покарання. Співучасть же у злочині угорських офіцерів є безумовною. Адже розстріли відбувалися не на польській (львівській) території, а на закарпатській, яка вже вважалася належною до угорської держави. Тож, без угорців, таке робити на чужій території поляки не наважилися б.
Виникає питання: чому полонених розстріляли? Гадаємо, що польські шовіністи використали нагоду так «легко і просто» ліквідувати велику кількість українських патріотів, не допустити їх у Галичину, розраховуючи, що це допоможе їм справитися із все наростаючою національно-визвольною боротьбою українців на їх «східних кресах». До цього варто згадати, що впродовж осені 1938 – березня 1939 рр., Карпатська Січ у прикордонних районах знищила не один збройний загін польських терористів та військовиків. Востаннє це трапилося в ніч із 15 на 16 березня 1939 р. біля Торуня, коли січовики розгроми значний польський військовий підрозділ, загнавши його на чотири кілометри вглиб польської (галицької) території [23, 108].
Однак історія жорстоко помстилася. Через кілька місяців Польща втратила незалежність. Її територію поділили між собою Гітлер і Сталін, а тисячі польських офіцерів (не виключено, що серед них були і ті, котрі керували розстрілами січовиків), що здалися в полон Червоній армії, так само злочинно були розстріляні енкаведистами у Катині.
Після того, як у горах зійшов сніг, собаки почали притягувати в села відгризені шматки людських тіл: руки, ноги, голови тощо [16]. Селяни повідомили про це верб’язького священика, о. Д. Ревицького. Про це ж йому говорили господарі, котрі оглядали в горах свої ділянки перед весняними роботами. Священик побував на місцях розстрілів. Там було знайдено гільзи від набоїв польського виробництва [3, 160]. Страшний сморід стояв у лісах, а зграї мух, що сиділи на трупах, які терзали і розтягували хижі звірі та собаки, загрожували розповсюдженням інфекційних захворювань.
Жахливі події змусили Д. Ревицького звернутися до угорського командування. Була створена комісія, в яку ввійшли угорські та польські прикордонники, Д. Ревицький, старости обох сіл. Комісія організувала селян на поховання. Втім, частіше всього, трупи загортали лише невеликим шаром грунту. Так, мешканка Н. Ростоки Ганна Карабинчук, котрій тоді виповнилося 14 років, із жахом згадує як її корова, котру вона пасла, провалилася в яму, яку розгребли звірі [17]. На деяких захороненнях (не кажемо – могилах) селяни встановили хрести, однак до початку 1990-х рр. вони не простояли.
Розлючені на священика Д. Ревицького, котрий всього-навсього виконав свій священичий обов’язок, польські військовики ночами перебиралися через кордон у село, шукали його, намагаючись спіймати та «покарати» (про це його навіть попереджали угорські жандарми – до речі, Д. Ревицький, як повідомляли авторові сучасники подій, вважав себе угорцем за національністю), через що той два місяці вночі переховувався, поки врешті-решт не домігся у церковних властей переведення на іншу парафію на Мукачівщині [3, 161].
Позаяк, за часів радянського режиму, питання розстрілів на Верецькому перевалі було табу, ні про яке вшанування пам’яті січовиків не могло бути і мови. Ситуація почалася мінятися лише в часи національного відродження наприкінці 1980-х рр. Наприкінці вересня 1990 р., за ініціативою жителів с. Жупани (Львівщина) Б. Матвіїва та І. Бурички, на галявині під Глухівським верхом Верецького перевалу було насипано символічну могилу та встановлено пам’ятний Хрест. 22 червня 1991 р. біля «старої» дороги відкрито та, за участю греко-католицького єпископа Івана Маргітича, освячено пам’ятний знак (3, 164). Вшанування героїв регулярно відбувалися і в наступні роки [2].
Представники української громадськості Закарпаття впродовж багатьох років домагалися проведення на Верецькому перевалі пошукових розкопувальних робіт та перепоховання карпатських січовиків. Так, звернення до обласної влади про це приймалися наприкінці 1990-х та на початку 2000-х рр. кількома крайовими конференціями Народного Руху України [15; 4]. Обов’язкова потреба здійснення перепоховань мотивувалася тим, що це прямий державний, патріотичний, моральний та християнський обов’язок громадян незалежної України, за яку віддали життя карпатські січовики. Хоча керівництво Закарпатської облдержадміністрації, ще в 2000 р. у відповідь на ці звернення, при зустрічі із головою НРУ Г. Удовенком, пообіцяло розпочати розкопки, однак не виконало обіцяного [17].
Актуальність проведення пошукових робіт та перепоховання була викликана й тим, що представники угорських кіл заперечували факт розстрілів, мотивуючи тим, що, позаяк «документів у архівах про це нема», тож не було і розстрілів.
У 1996 р. на Верецькому перевалі, на замовлення, як вважала українська громадськість Закарпаття, реваншистських сил Угорщини, що донині не сприймають умов Тріанону та мріють про відновлення «Великої Угорщини», почалося відновлення монумента на честь тисячоліття «завоювання предками угорців нової батьківщини», який у 1896 р. був, із шовіністичною та зневажливою до українського населення краю «помпою», тут, на тодішньому державному кордоні Угорщини встановлений і який у 1930-і рр. демонтували чехословацькі власті, вбачаючи у ньому символ угорського великодержавного шовінізму [1; 6; 18]. Автора, котрий тоді був головою Закарпатської крайової організації НРУ та редактором газети «Карпатський голос» повідомив про це д. і. н., професор УжНУ В. Худанич, принісши вирізки із газет, які йому переслали з Угорщини (здається – О. Русин). А начальник закарпатського облавтодору С. Філіп «кулуарно», бо був обурений, повідомив мені, що йому поставлене облдержадміністрацією завдання до кінця року відремонтувати «стару» дорогу до перевалу, щоб туди могли їздити угорські «паломники», на що підуть мало не всі річні ресурси, виділені на ремонт доріг у області. Автор повідомив про таке Голову НРУ В. Чорновола, подію розглянув Центральний провід Руху.
Тож влітку 1996 р., автор разом із народним депутатом, головою комітету Верховної Ради з питань культури і духовності М. Косівим кілька разів «проривалися» на перевал. Пишу «проривалися», бо проїзд перекривав міліцейський пост, котрий нікого не пропускав, отож удалося проїхати лише завдяки посвідченню народного депутата. Дорога була ще й перекрита насипом купи гравію, тож переїздячи через неї, автор пошкодив кріплення коліс свого старенького «жигуля», із-за чого, на зворотній дорозі ми мало не розбилися (колесо «на ходу» відлетіло – пощастило, що швидкість була невисокою, обличчя Косіва, аж почорніло, бо ще у машині сиділа і його дружина Марія).
Також ми з’ясували, що земельна ділянка під будівництво Верб’язькою сільською чи Воловецькою районною радами не видавалося, будівництво відбувалося таємно, без будь-яких погоджень проєкту, як це вимагало законодавство, сам проект був розроблений в Угорщині, будівництво велося за кошти Угорщини, за посередництвом Товариства угорської культури Закарпаття, однією із приватних фірм Мукачева, керівник та працівники якої були угорцями.
Подію оприлюднили у Верховній Раді В. Чорновіл, М. Косів, поступили відповідні депутатські запити.
Після публікацій у «Карпатському голосі» [1; 6] розпочалися протести і на Закарпатті». Тож у Києві зрозуміли, що спорудження пам’ятника на колишньому, а не на сучасному кордоні Угорщини, несе загрозу національно-державним інтересам України, є зневагою для українців (для когось наприкінці ІХ ст. почалася «нова батьківщина», а для когось багатовікове рабство), тож рішенням Кабінету міністрів, будівництво було «призупинене». Однак питання відновлення будівництва і далі впродовж років порушувалося угорською стороною [18].
Восени 2006 р., на пропозицію автора, котрий був тоді депутатом Закарпатської обласної ради, вона розглянула проект рішення «Про підготовку до відзначення 70-річчя Карпатської України», в якому був пункт про організацію проведення на Верецькому перевалі пошукових робіт захоронень та перепоховання карпатських січовиків у братській могилі, спорудження на ній пам’ятника, однак він був відхилений нею, як «необґрунтований».
Після повторної відмови Закарпатської облради, депутатське звернення про необхідність розкопок було направлене автором до Львівської обласної ради, позаяк перевал знаходиться на адміністративному кордоні двох областей. Звідти надійшла позитивна відповідь.
Водночас, навесні 2007 р. стало відомим, що на Верецькому перевалі знову відбуваються інтенсивні роботи із завершенням призупиненого у 1996 р. будівництва пам’ятника на честь завоювання угорцями нашого краю.
Після протестів громадськості, масових акцій, організованих на перевалі ВО «Свобода», рішень Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад про недопустимість будівництва зневажливого для українців та реваншистського пам’ятника, реалізувати плани про його відкриття за участю керівників України та Угорщини стало неможливим [16].
Зазначене актуалізувало необхідність проведення пошукових робіт на перевалі. 25 жовтня 2008 р. на Верецький перевал приїхала пошукова група, що складалася з працівників комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля», яку очолював археолог, кандидат історичних наук Я. Онищук. Пошуковці працювали тоді у «борг», відгукнувшись на прохання відповідального секретаря Державної міжвідомчої комісії увічнення жертв репресій, війни С. Шеремета, котрий напередодні працював начальником головного управління з питань внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації, тож розумів важливість проведення даних робіт [17].
Наприкінці жовтня – на початку листопада 2008 р. було розкопане найменше із захоронень. У ньому виявлено останки 10 осіб, які лежали у два шари. Кістки, із-за підвищеної вологості грунту, були крихкими, змішалися, тож кількість осіб визначена за наявністю черепів. Знайдено також шкіряне взуття – військові (підошви із шипами) та цивільні черевики, показово, що без шнурків, зотлілі шматки одягу, довоєнні чехословацькі монети, годинник тощо. Тобто, супутні речі підтверджують те, що захоронені – це карпатські січовики [17].
Надалі, у зв’язку із наближення зими, роботи було призупинено, однак продовжилися навесні 2009 р. Корекцію у плани вніс брак фінансування, викликаний економічною кризою. Тим більше, що кошти виділяла виключно Львівська обласна рада. Жодного дольового внеску влада Закарпаття не зробило.
14 вересня 2009 р. останки карпатських січовиків були урочисто, за участі представників громадськості обох областей та представників влади Львівщини, перепоховані обабіч «старої» дороги, де було заплановано спорудити меморіал із військовим цвинтарем [12]. Не поховані тут останки лише двох карпатських січовиків – останки одного планувалося поховати біля Стіни Героїв, на Марсовому полі у Львові, іншого – на Красному полі в Закарпатті.
Інтенсивні пошукові роботи «Долею» було продовжено у 2010 р. та наступні роки. Археологи розкопали ще кілька захоронень, де було знайдено останки кількох десятків січовиків [10; 11].
Їх перепоховання відбулося напередодні святкування двадцятиліття Незалежності України. В урочистостях взяли участь представники влади Львівщини, на чолі головою обласної ради О. Панькевичем (жодного представника влади із закарпатського боку – не було), священики, громадськість обох областей [8; 9]. А 15 жовтня 2017 р. тут, за участі влади Львівщини, народних депутатів (із Закарпаття жодного представника влади не було) урочисто було відкрито Меморіал героям Карпатської України [13].
Таким чином, у результаті дій патріотичної української громадськості та підтримки Львівської обласної ради поступово відбувається відродження історичної правди щодо закарпатської «Катині». Героям, котрі віддали своє життя за Україну, віддається належна шана, що має величезне моральне, виховне та й політичне значення. При цьому доводиться долати супротив недоброзичливих кіл, зокрема угорських шовіністів та їх «адвокатів» у владному середовищі Закарпаття. Через це перевал залишається певною зоною суспільно-політичної напруги. Додає цьому і те, що угорська сторона не лише продовжує заперечувати факт розстрілів, а й продовжує наполягати на завершенні спорудження пам’ятника на честь «завоювання батьківщини». Пам’ятник, котрий не сприймається українцями, регулярно зазнає обмальовувань, обписувань, руйнувань, «реконструкцій» (із встановленням на ньому українського Державного Герба – Тризуба). 19 лютого 2011 р. представники ВО «Свобода» розпалили впритул нього «вогонь слави», в результаті чого, він зазнав чергових ушкоджень. По даному факту було відкрито проти них було порушено кримінальну справу. В ході судового процесу остаточно з’ясувалося, що спорудження даного об’єкту здійснювалося з порушенням низки відповідних норм та українського законодавства [5; 21]. У забудовника – Товариства угорської культури Закарпаття і далі відсутні документи на земельну ділянку, інші дозвільні, погоджувальні та фінансові документи. По факту – дана «архітектурна форма» споруджена абсолютно незаконно. Тож перспектива його подальшого існування, вірогідніше за все, є невтішною для ініціаторів.
- Від прес-центру обласного Руху Закарпаття // Карпатський голос. – 1996. – 12 червня – 1 липня.
- Вшанування пам’яти героїв // Карпатський голос. – 1998. – 20 – 26 червня.
- Довгей В. Від Бескидів до Катині / В. Довгей // Карпатська січ: матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 56-ій річниці Карпатської Січі (Ужгород, 11 – 12 березня 1995 року). – У. : Гражда, 1996. – С. 157 – 164.
- Звернення ХVІ конференції Закарпатської крайової організації Народного Руху України // Карпатський голос. – 2002. – 9 – 15 лютого.
- Знову 'Свобода' і пам'ятник - цього разу угорцям // [Режим доступу] http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2011/02/110220_svoboda_monument_damage_sd.shtml
- Із газетних публікацій Угорщини // Карпатський голос. – 1996. – 12 червня – 1 липня.
- Книга пам’яті України: Закарпатська область. – Ужгород : Карпати, 1998. – Т. 2. – 426 с.
- Крачук О. У них «прорвало» завісу. Коли «прорветься» совість? / О. Кравчук // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-86439-U-nykh-prorvalo-zavisu.-Koly-prorvetsia-sovist
- Львівщина побудує на Верецькому перевалі меморіал розстріляним січовикам. А Закарпаття? // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-86462-Lvivshchyna-pobuduie-na-Veretskomu-perevali-memorial-rozstrilianym-sichovykam.-A-Zakarpattia
- На Верецькому перевалі археологи знайшли останки сімох січовиків Карпатської України (ФОТО) // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-85950-Na-Veretskomu-perevali-arkheolohy-znaishly-ostanky-simokh-sichovykiv-Karpatskoi-Ukrainy-FOTO
- На Верецькому перевалі знайшли могилу карпатських січовиків, розстріляних угорцями та поляками // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-75139-Na-Veretskomu-perevali-znaishly-mohylu-karpatskykh-sichovykiv-rozstrilianykh-uhortsiamy-ta-poliakamy
- На Закарпатті відбулася церемонія перепоховання розстріляних січових стрільців (ФОТО) // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-47416-Na-Zakarpatti-vidbulasia-tseremoniia-perepokhovannia-rozstrilianykh-sichovykh-striltsiv-FOTO
- На межі Львівщини і Закарпаття відкрили Меморіал Героям Карпатської України // [Режим доступу] https://www.radiosvoboda.org/a/28796266.html
- Піпаш В. Верецький перевал. Історія і перспективи конфлікту /В. Піпаш // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-37177-Veretskyi-pereval.-Istoriia-i-perspektyvy-konfliktu
- Піпаш В. Верецький перевал: легенда, яку хочуть використати політичні екстремісти сусідньої держави / В. Піпаш // Карпатський голос. – 1999. 11 – 17 грудня.
- Піпаш В. Некрополь героїв, а не Стіна плачу має постати на Верецькому перевалі / В. Піпаш // Срібна Земля – Фест. – 2008. – 20 – 26 листопада.
- Піпаш В. Розпочалися розкопки на Верецькому перевалі / В. Піпаш // Карпатський голос. – 2008. – Листопад.
- Протест проти угорської історичної агресії на Закарпатті // Карпатський голос. – 1996. – 12 червня – 1 липня.
- Розпочнуться розкопки на Верецькому перевалі // Карпатський голос. – 2000. – 5 – 11 лютого.
- Романенко Н. Від Сільця до Імстичева / Н. Романенко // Карпатська Україна в боротьбі: Збірник. – Відень : Видання Української пресової служби, 1939. – С. 130 – 133.
- Троє закарпатців підпалили угорський монумент на Верецькому перевалі // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-79527-Troie-zakarpattsiv-pidpalyly-uhorskyi-monument-na-Veretskomu-perevali
- Худанич В. Світове Братство Карпатська Січ / В. Худанич. – Ужгород : Гражда, 2005. – 292 с.
- Яворенко Г. Гарнізон ОНІКС в Торуні / Г. Яворенко // Карпатська Україна в боротьбі… – С. 101 – 108.