Поточний виборчий рік однозначно довів, що українці вимагають змін, причому радикальних. На відміну від колишніх «братів-сестер» по Союзу, де режими тримаються десятиліттями, наша країна остаточно утвердилася в європейському виборі з його принципом змінюваності та підконтрольності влади. Подвійна переконлива перемога цілком нових політичних сил є свідченням того, що заскорузлі корупційні зв’язки вже не є тим цементом, який тримає хоч і застарілу, але таку звичну державну будівлю. Тому нині питання стоїть руба: або Україна вирветься з пут феодалізму, або її чекає роздробленість при вирішальному впливі сусідів – як східних, так і західних. А досвід В.Януковича та П.Порошенка показав, що абсолютну монархію з опорою на одну частину країни український організм відторгає.
Тому найближчим часом суспільству доведеться пройти ще одне виборче випробування. Тепер на рівні територіальних громад, які по суті й становлять основу сучасної демократії. Але якщо із загальнодержавним політичним вибором українців все більш-менш зрозуміло, то на рівні місцевого самоврядування все значно строкатіше. Одіозні Кернес, Труханов, Андріїв, а в недалекому минулому – Черновецький, Лазаренко, Мешков, доволі серйозно скомпрометували ідею місцевого самоврядування, бо саме на їх територіях корупція розквітла буйним цвітом та ще й, подекуди, з присмаком сепаратизму. Так само великі застереження зберігаються й до мажоритарної системи виборів у парламент, яка, по суті, дуже нагадує місцеві вибори. Останні перегони на Закарпатті дуже яскраво засвідчили, що загальнополітичний і місцевий вибір можуть кардинально розходитися. Так, при повній перевазі «Слуги народу» у всіх шести округах, лише один її представник був обраний до парламенту. Натомість чотири із шести діючих депутатів зберегли за собою мандати. Тому між поглядами на оновлення з точки зору, яка влада має бути в Києві, а яка – дома, є суттєва різниця. І в цьому головна непередбачуваність місцевих виборів.
Перспективний план формування громад Закарпатської області налічує 60 ОТГ. Тобто, структура всіє місцевої влади буде кардинально мінятись. Але Ужгород на цьому тлі залишився одним з найнепривабливіших міст, до якого категорично відмовляються приєднуватись навколишні села. І «заслуга» в цьому не лише теперішньої міської влади, яка вже стала символом корупційної змови, а й попередніх, які також особливою охайністю до інтересів громади не переймалися. Тому боротьба за Ужгород буде не лише напруженою, але і вельми символічною, бо в натуральну величину висвітлить індекс сприйняття корупції в найзахіднішому обласному центрі України.
Уже тепер можна передбачати, що список кандидатів на міського голову буде чималенький. По-перше, тому, що це є традиційним для міста над Ужем, а по-друге, тому, що прізвище кандидата, навіть без шансів на перемогу, дозволяє провести певну кількість депутатів у міську раду через партійні списки. Нині можна виділити кілька груп таких потенційних кандидатів.
Колишні
Майже впевнено слід передбачати, що смак влади підштовхне до ще одного випробування тих, хто уже відчув принади міського головування. Навряд чи брати Андріїви залишать міську раду без бою, тим паче, що їм є що втрачати. Крім того значний фінансовий та адміністративний ресурс дозволяють сподіватися на успіх. Принаймні, так переконуватиме їх оточення. Участь у недавніх перегонах Андрія Погорєлова, сина колишнього мера, підказує, що він не проти піти шляхом батька. Тим паче, що Віктор Погорєлов може поділитися досвідом, як перемога змінюється нищівною поразкою, а згодом – новою перемогою. Тобто, настрої виборців примхливі і це добре знає їх сім’я.
Ще краще знається у цій царині Сергій Ратушняк, котрий неодноразово обирався в Ужгороді і неодноразово програвав. Проте його бізнесова активність в районі базару «Білочка» та спроба балотуватися до Верховної Ради наштовхує на думку, що політичні амбіції не покинули екс-мера. А прагнення поквитатися з Андріївими може бути чималим стимулом для азартної боротьби.
Бізнесмени
Ще однією традицією, започаткованою в Ужгороді тим же С.Ратушняком, стало те, що гроші, зароблені будь-яким шляхом, практично відразу прагнуть конвертувати у владу, щоб потім отримати ще більше грошей. У теперішній політичній та піар-активності можна побачити цілу плеяду таких людей. Це голова правління «Комінвестбанку» Мирослав Гісем, батько якого вже майже 30 років очолює «Ужгородський коньячний завод». Андрій Півень – генеральний директор «Нобілекс» та господар відомого комплексу «Чарда» в селі Сторожниця, колишній командир прикордонного загону. Михайло Чурило – власник автотранспортного підприємства. На минулих міських виборах його партія «Патріот» несподівано отримала другу за чисельністю фракцію у міськраді. Іван Волошин, власник комплексу «Унгварський», який, втім, більш відомий гучними скандалами навколо історичної будівлі «Корона» та проблемами з правоохоронними органами і колишніми партнерами. Цілком вірогідне поповнення цього списку з наближенням виборів.
Політики
Звичайно, поділ на політиків та бізнесменів умовний, бо багато хто прийшов у політику через бізнес, і навпаки. Але наступна низка діячів вже більш засвічена завдяки своїй політичній позиції, тому їх можна позиціонувати з цієї точки зору. Насамперед, це Володимир Чубірко, колишній голова обласної ради та суперник Б.Андріїва на минулих виборах. Наступні чотири роки він послідовно опонував нинішньому міському керівництву з чітким наголосом, що він би це робив краще. Надзвичайно активний в прикордонному співробітництві, особливо, що стосується чеської Височини.
Найбільш активний та предметний критик Б.Андріїва з числа міських депутатів Віктор Щадей, який, втім, вже виконував обов’язки міського голови відразу після Революції Гідності. По суті, він сьогодні уособлює громадський спротив діяльності мера, оскільки жодної виразної опозиції в місті не існує.
Іштван Цап пройшов цікавий шлях від активного провідника політики мера в якості його першого заступника до запеклого опонента на тій же посаді, яку відновили через суд. Приблизно таку ж історію стосунків І.Цап мав ще з мером С.Ратушняком наприкінці 90-х. Хоча останнім часом його громадська активність виглядає доволі конструктивно. Ще можна згадати Алена Панова, який має величезні амбіції та претензії, але навряд чи здатен на самостійну роль.
Темна конячка
Спираючись на досвід попередніх президентської та парламентської кампаній, можна припустити, що загальне розчарування та невдоволення справами у місті виштовхне на першу позицію людину цілком нову, не пов’язану з поточною політикою. Принаймні такий імідж можна намагатися створити. Хоча на місцевому рівні знайти людину, яка б чогось досягла, але не була пов’язана родинними, діловими зв’язками з існуючою елітою практично неможливо. Власне, Ужгород вже робив подібний вибір, коли на початку 90-х, в піку тодішньому науково-номенклатурному керівництву обрав «свого хлопця» Сергія Ратушняка. Хоча той дуже швидко обріс власним, так само закритим оточенням, перетворивши місто у особисту вотчину.
Прозоре місто
Тому найімовірніше обирати доведеться з того що є. Напередодні парламентських виборів В.Чубірко, В.Щадей та низка інших міських активістів об’єдналися навколо єдиного кандидата, щоб не допустити проходження клану Андріївих до Верховної Ради. І досягли успіху. Тепер, очевидно, очікують відповідної підтримки з боку Роберта Горвата в реалізації мерських амбіцій, хоча вже й перетворюються на конкурентів.
Але конкуренція буває різна. У цивілізованому світі вона є основою прогресу, коли змагання ідей, технологій, управлінських підходів, амбіцій не дозволяє поширюватися застою і стимулює вдосконалення. У дикунському – вона є причиною війн, криміналу, інформаційних наклепів та інших неподобств. Наразі своїм вибором люди й вирішують, який світ їм ближчий.
За соціологічними розрахунками Віктор Щадей має високі шанси на перемогу, оскільки його позиція викривача корупційних схем міськради є простою, доступною і популярною. Водночас він обмежений управлінським досвідом, матеріальними ресурсами для ведення кампанії. Що є якраз у Володимира Чубірка, за відсутності потягу до публічності, якостей трибуна та натхненника мас. Тобто, ці діячі цілком можуть доповнювати один одного, якщо не прагнутимуть монополії влади, індульгенції на зловживання та продовження тіньових оборудок. Загалом на таких принципах взаємодії самодостатніх громадян й розвивається успішна громада, яка не боїться конкуренції, бо втягує у свою орбіту все здорове і корисне. Несамодостатні громадяни потребують вождя, який не терпить конкуренції.
Таким чином подібний тест на самодостатність змушені будуть пройти як окремі громадяни та політики, так і об’єднані територіальні громади та держава в цілому. За великим рахунком це є тестом на цивілізованість.