Реакція та вислови Павла Клімкіна щодо Закарпаття у зв’язку з інцидентом навколо угорських паспортів чітко вкладається у формулу «навіщо нам вороги, коли маємо таких друзів». Я не прихильник думки, що це свідома провокація з його боку, щоб загострити ситуацію на Заході України. Але такий, суто «совковий тип» мислення, який він з усією очевидністю продемонстрував, коментуючи дані події, якраз і є тим найсприятливішим ґрунтом, на який розраховані усі фсбешні провокації по розповсюдженню «русского мира».
Кілька тез з його виступу у ранковому шоу з 1+1: «З точки зору економіки, що є у Закарпатті? Я не хочу нікого ображати, але там контрабанда, виїзд за кордон на роботу та трішечки (показано на пальцях) туризму. Що там ще є?» І, сегінь, не пам’ятає, що кілька секунд перед цим з пафосом обурювався, що тільки за минулий рік Угорщина підтримала у Закарпатті 22 тисячі підприємств. Складно коментувати таке безглуздя.
Але воно стає трішечки зрозумілішим, коли припустимо, що випускник Московського фізико-технічного інституту (любимого дітища радянського військово-промислового комплексу) й не уявляє економіку інакше, як виробництво ракет, танків, інших металоконструкцій, бо так заповідав товариш Сталін. А виробництво для людей, то буржуйські витребеньки, які не варті уваги. Можливо для інженера-технаря це цілком прийнятно, але не для міністра закордонних справ європейської держави.
Тим паче член українського уряду мав би знати, що на Закарпатті є дефіцит робочої сили. І люди їдуть за кордон не тому, що нема роботи, а тому, що там вищі зарплати за рахунок конкурентоздатнішої економіки, що є безпосередньою відповідальністю уряду. Лише чого вартує наш драконівський податок на зарплату в той час, коли основний капітал ховається в офшорах. Власникам американського «Джейбіла» вигідніше платити по 30 доларів добових за відрядження українським працівникам на їх же підприємствах в Угорщині, ніж завозити сюди обладнання та піднімати заробітну плату. Все це називається інвестиційний клімат та відкрита, конкурентна економіка, але такому в радянських вузах не вчили.
Друга теза ще більш промовиста: "Я вважаю, що Закарпаття - це дуже ризикований регіон з точки зору гібридних методів. І ми маємо в це вкластися (в протидію гібридним загрозам), інакше створимо ситуацію, яка нам коштуватиме все більше… На Закарпатті потрібно рішуче будувати власну логіку поведінки з національними меншинами". На перший погляд прості й правильні слова. Але це той випадок, коли «простота гірше за крадіжку», бо немає жодної практичної можливості реалізації цих декларацій. І, не дай Бог, щоб вони з’явилися. Оскільки це означатиме створення бюрократичної вертикалі у справах національностей, повернення відповідної графи у документи і т.д. А далі що? Привілеї, квоти, ліміти? Одним словом «рожева мрія» імперського мислення, якому П.Клімкін чомусь підігрує.
Наступні перли можна коментувати лише з іронією, яка буде абсолютно зрозумілою закарпатцям, але не П.Клімкіну. Він щиро дивується, що в селах є люди, які не розуміють української мови та змушені наймати юристів для заповнення податкових декларацій. І радить навчати малечу мові не за граматичними формами, а на українських мультиках. Наважусь повідомити міністру, що таких громадян в Україні, навіть серед слов’ян, є мільйони, а мультиків, які б конкурували з російськомовними та угорськими – катма. Навіть в радянський час угорське та чехословацьке телебачення було для краян вікном у Європу, а говорити в цьому сенсі про власне українську теле- та кіноіндустрію – якось незручно. Водночас слід повідомити міністра, що Закарпаття протязі тисячі років входило до складу Угорщини, але абсолютна більшість населення краю не є угорськомовним, а зберегла свій діалект української. Бо материнська мова – це більш складний предмет, ніж воля імператора, наказ міністра чи, навіть, розпорядження райвно.
Ще здивувало міністра, як у центрі Європи висять годинники, які показують середньоєвропейський час, який він чомусь назвав угорським. Тому відкриємо таємницю, що так само було і з московським часом, бо селяни йшли у поле чи доїти корів не за велінням чиновника, а згідно пори дня. А називають вони його місцевим. І навіть Новий рік завжди зустрічали двічі. За Москвою, тепер за Києвом і по-місцевому.
Коротше кажучи, міністр лізе у парафію, в якій нічого не розуміє, тому й виглядає не державником, а простофілею, якого розвели маніпулятори від політики.
А щодо угорських паспортів, то відповідні служби просто зобов’язані звільнити усіх держслужбовців з подвійним громадянством, тим паче для цього вже створені всі служби перевірки, але немає політичної волі, відсутність якої намагаються прикрити псевдопатріотичним галасом. Це ж стосується митниці, транспорту, регіональної політики і т.д.
Кричущий приклад. Європейська практика бачить основою державного будівництва територіальні громади, через які вирішуються в тім числі, національні, культурні, релігійні потреби громадян, спираючись на традиції, місцеві особливості, історичний досвід і таке інше. Україна активно декларувала такий курс, а головний державний чиновник області, спільно з районними, його активно саботують, що вже стало «притчею во язицех» засідань Кабміну. До речі, значна їх кількість не закарпатці. Звідси риторичне питання: чи може таке відбуватися без волі президента?
Тому в цих спарингпартнерських ігрищах, які все частіше відбуваються між Угорщиною та Росією на націоналістичному ґрунті, офіційний Київ схоже облюбовує роль третього не зайвого зі старою, як світ метою, – збереження влади за будь-яку ціну через принцип «розділяй та володарюй». Бо «мафіозні структури» В.Орбана вже дістали й самих європейців, які 12 вересня 448 голосами проти 197 підтримали запровадження санкційної процедури проти Угорщини у зв’язку з тривалим порушенням Будапештом правил та цінностей Євросоюзу. Але Київ цей важіль тиску на Угорщину у зв’язку з втручанням у свої внутрішні справи не поспішає використовувати. Бо у доповіді засуджувався тиск на незалежні медіа країни, усунення від посад незалежних суддів, унеможливлення роботи неурядових організацій, які надають допомогу мігрантам та біженцям, збагачення членів уряду та їхніх родин за рахунок європейських фондів та інші порушення Будапешта і, здається, київським можновладцям це не дуже пестить слух.
А всім трьом схоже ближча школа видатного спеціаліста з питань національностей, великого батька народів Йосипа Сталіна. Хоча вони це й заперечують, але батько би не образився, бо брехня й маніпуляції є основою його школи. Питання залишається лише в тому, які цінності підтримуємо ми.