Про що книжка, чому така назва – ніби і знайоме слово, але далеко не найбільш вживане? Є у ній такі рядки:
О, ці вигадливі майстри!
Інжілірі, мурники, теслі,
Із переднівком скупим тайстри,
Пташиний спів у піднебессі.
Переднівок тут харч, що бере із собою майстер на роботу, аби пережити день до вечора. Шахтарі називають це “тормозок”. Уся книжка просякнута народною естетикою і водночас прагматикою цих “інжілірів, мурників і теслів”. Декоративно-ужиткове мистецтво оптимістичне за самою своєю суттю, хоч і твориться воно зазвичай у зовсім не оптимістичні часи. Тому водночас “переднівок” – це і символ нашого міжчасів’я, можливість щось перекусити тоді, коли особливо скрутно і голодно. Це поетична хроніка чотирьох десятиліть – уся на нерві, пульсуюча відповідно до вібрацій часу. Багато віршів з 1985-го з його ілюзіями, надіями і першими розчаруваннями. Подібна синусоїда настроїв і у наступні роки, аж до наших днів, коли Правда і Влада є запеклими антагоністами:
А в буфеті Верховної Ради
Побратим, що вернувся додому,
Виповідує істинну правду
Комусь зовсім для неї чужому.
Тому цілком природний контраст суспільного і природного, прагнення ліричного героя уподібнитися Антею:
А в пралісі – ранкова літургія,
Божественно-євхаристійний Чин.
І час тужавіє, і час священнодіє,
Карпатське небо – куполом надним.
Буки древні, давні, але й моцні,
Гордо, мов архангели стоять,
Наче Бог тримає їх на оці
Як свою найвідданішу рать.
Те саме стосується глибин історії. Про палеолітичну стоянку у Королеві, з якої уже кілька десятиліть починаються усі курси української історії, як не дивно, не написано віршів. Чи не єдиний виняток – кілька рядків учасника тієї археологічної експедиції Галини Левковської. Тепер маємо гідну цього історичного місця поезію:
Гострий Верх у Королеві,
Що над Тисою присів,
Повідає сокровенне
З до-євангельських часів.
Скільки доль людських збулося
За цілий мільйон років!
Все це камінь безголосий
Тихо Тисі розповів.
Не менш натхненно про Синевир (“Синій Верх”), Говерлу (“Говерлянський хорал”), Нарцисову поляну у Кірешах (“Нарцисове диво”), Ужгородський, Мукачівський і Хустський замки (“За мурами замків”). Про наші дерев’яні церкви:
Коваль доковує хрести,
І он – вже в небо вознеслися,
О, ці вигадливі майстри –
Скупий рядочок у захисті.
Плескач танцює, пилка грає
У ритмі цокає топір.
Натхненно дерево співає
Во славу Господа і гір.
У багатьох віршах, починаючи з найпершого, поет обігрує власне прізвище, наприклад у присвяченому товаришеві-журналістові:
І можеш навіть стати на диби,
І можеш розіп’ястися на небі.
Мій любий друже – ми раби доби,
На гак доби почеплені за ребра.
Завершується книжка драматичною містерією “Злам”. Твір унікальний в усій закарпатській літературі – потік свідомості ліричного героя, який із прози постійно переходить на вірші і навпаки. Мотиви гамлетівські, написано за горбачовських часів, але читається немов про наше сьогодення. Така собі білочка у колесі: кілька революцій, ще більше державних лідерів, чотири редакції Конституції, а віз і нині там.
Книжка вийшла напрочуд органічною, стрункою у своїй не причесаності, таким собі свідченням доби – суперечливої, контраверсійної, пропущеної через серце.