І справа навіть не в тому, що У.Супрун залишилася чи не єдиним реальним реформатором в нинішньому уряді, а в тому, що медицина зберігає за собою поле на якому надзвичайно легко маніпулювати, розпалюючи базові людські інстинкти, пов’язані зі страхом втрати життя та здоров’я. І здоровий глузд тут перестає працювати, примітивізуючи особу до рівня Шарікова.
Гра на страхах добре відома з часів середньовіччя, коли влаштовувались полювання на відьом під час епідемій чуми. З недавньої історії ми можемо пригадати «свинячий грип» та епопею з «Тамифлю», «коров’ячий сказ», «пташиний грип», які чомусь завжди тісно переплітались з політикою. В таких випадках обиватель мимоволі тягнеться до «сильної руки», що відкриває нечувані можливості для зловживань, а значить геть тендерні процедури, митні правила, усілякі формальності, коли гору бере істерія небезпеки.
З іншої сторони хвороба завжди була найзручнішим способом маніпулювання, як в середовищі найближчого оточення, так і в соціальному плані. Через неї найбільш морально виправданим є отримати привілеї і це залишається величезною соціальною проблемою. Труднощі медичної реформи в США, якраз лежать не в матеріальній площині, а в складності визначити межу між гуманізмом та соціальним паразитизмом, який схильний експлуатувати людські почуття. Медичне страхування лише частково вирішує цю проблему, бо вона надто розтягнута, як в просторі так і в часі. Східна, колективістська ментальність ще більш її ускладнює, оскільки перекладає індивідуальну відповідальність за своє здоров’я на суспільство. А це ж знову відкриває величезні можливості для зловживань недобросовісним медикам, усіляким шарлатанам, фармацевтичній мафії і т.д. Типове явище, яке помітне у будь-якому місті України. Найбільш привабливими комерційними точками є алкогольно-тютюнові заклади та аптеки. Причому у масовій свідомості чітко відображений стереотип – нищити своє здоров’я це моє право, а піклуватись про нього зобов’язана держава. На ньому й тримається могутній корупційний монстр, який називається вітчизняна медицина.
Так сталося, що народився я у сім’ї, де переважна частина родичів були медиками, тому розмови на медичні теми пам’ятаю скільки й себе – з кінця 60-х. Стверджую, що ніколи радянська медицина не була ні якісною (об’єктивний показник тривалість життя), ні безкоштовною, хоча живильним середовищем для паразитичних настроїв виступала завжди. Будь-який досвідчений медик знає, що до 60% постійних пацієнтів це переважно іпохондрики, які мають не стільки фізичні проблеми зі здоров’ям, скільки психологічні. А патерналістська держава не могла не використовувати таку ж медицину для тотального контролю населення. Усілякого роду диспансеризації, медичні комісії, санаторно-лікувальні, репресивно-реабілітаційні заклади були найефективнішими засобами впливу на громадян, які з одного боку створювали ілюзію захищеності, а з іншого повністю підпорядковували особистість. До реального здоров’я це не мало жодного стосунку.
З іншого боку професія лікаря, поруч з силовиками та партійними чиновниками давала можливість більш-менш пристойно влаштуватися в житті. З мого класу престижної СШ №1 в м. Ужгороді з семи медалістів сім стали медиками. Звичайно приваблювала їх там не зарплата, а те що нині називають тіньова економіка. Та й колишній керівник закарпатської медицини 90-х років, прямим текстом говорив, що той не лікар, хто вимагає зарплату. Бо хабарі платили за місце, яке давало можливість отримувати неправомірну винагороду і так по зачарованому колу. Отака нам спадщина дісталася, яку уряд руками У.Супрун намагається скинути з плечей держави, бо не в силах її тягнути. Але система опирається усіма фібрами душі, відчуваючи, що втрачає ключовий бастіон. Тому, коли міліціонер Г.Москаль говорить про непрофесійність медика У.Супрун, то він щирий з точки зору охоронця. І знаходить гарячу підтримку Шарікових, які гордяться шрамами отриманими на «колчаківських фронтах». Бо це єдиний для них зрозумілий спосіб добитися уваги суспільства. Тільки постає питання: чи залишиться ще щось для «отнять и поделить» після того, як скінчиться гуманітарка.