Схематично розгортання подій можна уявити приблизно так. Молоді, енергійні хлопці, для яких конфлікти перетворилися в спосіб життя, гастролюють по країні, шукаючи таким чином собі можливостей самоствердження, розваг та заробітку. Благо, що в сучасних умовах це значною мірою можна прикрити патріотизмом, зовнішньою агресією та боротьбою за справедливість. Маючи зброю та підігріваючи себе алкоголем, вони схильні втрачати зв'язок з реальністю та перебільшувати свої права, нехтуючи правами інших. Подібне «бикування» неодмінно приводить до конфлікту з оточуючими, але часто виправдовується, мовляв, «герої» повинні випустити пару. Так відбувається допоки вони не наштовхуються на інших «биків» і тоді вибухають бійки. В переважній більшості це закінчується банальним хуліганством з тою чи іншою мірою кримінального або адміністративного покарання чи й без нього.
Але у Драгобраті влада вирішила втрутитися в конфлікт не як приборкувач пристрастей та арбітр, а як активний учасник, що прагне власного самоствердження. Тому був обраний надзвичайно агресивний шлях протидії хлопцям з «Правого сектору». Після перших з’ясовувань стосунків, очевидно, були наведені довідки, хто ці бійці і як сюди потрапили. Тим паче, зробити це було не так важко, оскільки лижна база була насичена працівниками СБУ, прокуратури та інших силових органів, що відпочивали у Карпатських горах від трудів праведних. А за результатами контактів охорони та влади була дана команда «фас!». Причому, це була інстинктивна реакція привладної номенклатури на збурювачів спокою не лише цієї ночі, а в широкому розумінні. Бо на їх думку, саме такі молодики порушили споконвічний порядок, коли корумпована система безкарно працювала сама на себе, а народ покірно мовчав, бо благоденствував. У цьому сенсі події на Драгобраті психологічно дуже нагадують розгін студентів на Майдані 21 листопада 2013 року. Оскільки їх метою було не наведення порядку, а зразково-показове залякування, щоб іншим неповадно було, та ще звіряча помста за власний страх. Але з реакцією суспільства влада і у першому і в другому випадку прорахувалася. На Майдані це стало початком Революції Гідності, а після ужгородського судилища побиті хлопці стають символами спротиву системі, що закохана у власне самодурство. І всі розмови про реформи в галузі права вмить виявляють свою нікчемність.
Як у старі добрі часи, репресивна машина запрацювала напрочуд швидко і злагоджено. Заява голови ОДА Г.Москаля, який призначив винних та направив і підстьобнув міліцію. Покірне «чого зволите» медиків, які з легкістю направляють побитих підозрюваних в суд і лише потім їх госпіталізують. Оперативність прокуратури та самовіддана працьовитість судів, що цілодобово штампують вироки, вище усяких похвал. Ще й адвокатів встигла держава забезпечити, від яких потім підсудні відмовились. Координація з правоохоронцями з інших регіонів, які терміново відкривають справи проти наших підозрюваних. Насамкінець змонтоване національною поліцією відео, яке явно підкреслює вину «Правого сектору», але не показує, хто їх затримав та побив. І лише одне влада не в силах опанувати – громадську думку, що поширюється через непідконтрольну їй пресу. І в цьому принципова відмінність України від її колишніх «совкових» братів та сестер. Тому потуги репресивного апарату залишаться марними, однак із сумом слід констатувати, що два роки для реформ знову втрачені.
Перш за все порушений головний принцип правосуддя – неупередженість. А інакше й не може бути, коли МВС очолює один з ключових політичних гравців «Народного фронту» А.Аваков, який по вуха застряг в боротьбі зі своїми конкурентами з правого флангу української політики – «Свободою», «Правим сектором» і т.д. Так, держава повинна зберігати монополію на насильство, але вона має базуватися на довірі головного джерела влади – народу. Коли ж легітимність уряду втрачена через тотальну недовіру, а він відмовляється йти на нові вибори, то виникають інші центри силового спротиву. Це закони суспільства, які не в силах відмінити ні Яценюк з Аваковим, ні Порошенко, ні навіть Путін з Обамою. Ними колись нехтували Медведчук, Янукович та безліч інших диктаторів у всіх куточках світу. На жаль наші керманичі не здатні вчитися на чужих помилках, а це явна ознака дефіциту розуму.
Друге. При всіх ритуальних промовах про посилення місцевого самоврядування, П.Порошенко усіма засобами прагне зміцнити особисту владу через основний важіль впливу на регіони – систему державних адміністрацій. Тому навіть перерозподіл бюджетів на користь місцевих не може вмить змінити споконвічну звичку орієнтуватися на призначеного центром намісника. А карикатурна боротьба Г.Москаля з місцевими кланами на догоду президенту взагалі вихолощує всю сутність відповідальності громади, перетворюючи місцеву політику в блюзнірство, що і показали недавні вибори та хамовито-акторська діяльність обласного очільника.
І нарешті третє. Реформи навіть краєчком не зачепили основу правової держави – суд. Кожна нова влада намагається його пристосувати під себе, але система залишається незмінною. Навіть ті, хто безпосередньо постраждав від неправедного суду – Ю.Тимошенко, Ю.Луценко – не ініціюють його демонтажу. В кращому випадку пробують покарати окремих персоналій – Р.Кірєєва, С.Вовка та ще з десяток, проте без особливого ентузіазму та успіху. Хоча суддівська каста вже виявила неабияку готовність до самозахисту, але, схоже, в нинішніх реаліях їй особливої загрози немає. Як, втім, і всій бюрократично-репресивній машині радянського штибу. Тому герої-опришки є неодмінною складовою феодального укладу (радянщина – його різновид) починаючи від Робін Гуда, М.Залізняка, О.Пугачова, О.Довбуша, С.Бандери. На превеликий жаль, влада залишає нас у цій системі координат, політизуючи своєю упередженістю такі прояви стихійного гніву.