Завтра минає сорок днів, як не стало моєї Мами. Та менше з тим, Україна й власне Закарпаття те переживе. Одначе, я в Києві поки що сам розпочинаю захід про те, що в селі Широкий Луг на Тячівщині (див. Страх за школу), де навчалися мої батьки та й я, неодмінно потрібно збудувати приміщення ШКОЛИ.
Звісно, я передусім звертаюся до закарпатських колег журналістів, аби вони у своїх фахових матеріалах порушили питання перед усім світом про те, в яких жахливих і нестерпних умовах навчаються дітки Широколужанської школи. Вважаю, що власне в таких умовах, як тепер, перебуває Широколужанська школа, як колись, скажімо, навчалися хіба що нащадки політв’язнів Бухенвальду!
Буду вельми вдячний, що до мого заклику та й хтось з крайових закарпатських активістів, політиків і журналістів на те відгукнеться. Хоч, мало в те вірю.
Проте, я вже звик постояти за себе та й за свою ШКОЛУ сам. Одне слово, хто зі мною?!. Здається, хтось з чужинців на кшталт Івана Ольбрахта та й відгукнеться. Станьте, окрилені, зі мною опліч! Я буду вельми вдячний. (І на те не треба нам волонтерів).
Щиро ваш Я.О.