Політична кар’єра самого Г.Москаля свідчить, що це радше людина процесу, ніж результату. Він сам вельми талановитий піарник та актор, за словом в кишеню не лізе та вміє використовувати «могучий язык» з українським акцентом, що приносить неабияке задоволення невибагливій публіці. Проте люмпенський популізм та системні реформи – це, все-таки, зовсім різні жанри суспільної активності і виникає питання, чи не обходяться українцям занадто дорого видовища замість роботи.
Вперше Геннадій Москаль починає службу на Закарпатті як начальник обласної міліції у 1995 році, коли міністром МВД стає Юрій Кравченко. Це був час кримінального розгулу, а Леонід Кучма робить перші кроки для підпорядкування собі всієї владної вертикалі. І Москаль в цьому процесі виявляється доволі успішним помічником. Насамперед він починає зі створення позитивного іміджу відомства, для чого створюються міліцейське телебачення та обласна газета «Відомості міліції». Згодом в області запроваджуються регулярні «маски-шоу», коли під приводом перевірки документів цілі загони озброєних правоохоронців вриваються в публічні місця – ресторани, бари, клуби. Метою було довести, хто «головний на районі». І неважливо, що у відділки потрапляло безліч пересічних громадян, які просто не мали з собою паспорта. Через кілька годин їх усіх відпускали, але привчали, що міліцію треба слухатися і їй платити. Це не мало нічого спільного з законністю, але в посттоталітарній державі сприймалося за наведення порядку. На нарадах Г.Москаль прямим текстом наголошував, що не має бути жодних «авторитетів» поза органами влади, а їх місце повинні зайняти працівники силових структур.
Хтось радо прийняв нові правила гри, як, наприклад С.Ратушняк, котрий у ті роки доволі щедро фінансував міліцію, хтось опирався і був витіснений на маргінес або знищений, але більшість тіньового бізнесу пристосувалася, що в результаті й привело до зрощення криміналу і влади. Яку роль взяла на себе міліція, яскраво висвітлив касетний скандал, через який стало очевидно, що силовики за своєю поведінкою та психологією практично не відрізняються від озброєних банд, але їх дії прикривала політична верхівка. Г.Москаль в цій системі виявився вельми успішним виконавцем середнього управлінського рівня, бо після Закарпаття був Крим (1997-2000 рр.) та Дніпропетровськ (2000-2001 рр.). Стратегічного завдання – подолання злочинності, він, звичайно, не виконав та й мети такої перед ним ніхто не ставив, але «шугонути» та підпорядкувати кримінал владі – з цим він справлявся добре. Звідси й показна сміливість Г.Москаля, мовляв, ходжу по вулицях без охорони і нікого не боюся, бо реальної загрози він нікому не становив, а був лише посередником між владою та бандитами.
На Закарпатті та (горілчана) епоха закінчилася двома гучними вбивствами «авторитетів»: ужгородця Едуарда Маркуша (Дуцмана) в Будапешті та Михайла Токаря (Гєші) в Мукачеві. Безпосереднього стосунку до цих злочинів Г.Москаль не мав, але, ще перебуваючи в області, зазначав, що попереджав Е.Маркуша про загрози, але той відмовився від послуг правоохоронців. Тому сам вибрав свою долю.
Новий, політичний етап своєї кар’єри Геннадій Москаль почав також із Закарпаття. У 2001 році зусиллями олігархів Віктор Ющенко був відставлений з посади прем’єр-міністра. А неодмінною умовою В.Медведчука, який після касетного скандалу практично взяв під повний контроль Л.Кучму, була також відставка закарпатського «губернатора». Бо СДПУ(о) вважала наш край своєю вотчиною. Та й не просто відставка, а знищення В.Балоги як політичної фігури. І на роль такого приборкувача було обрано Г.Москаля, який з травня 2001 року очолив Закарпатську ОДА.
Спершу Геннадій Геннадійович доволі заповзято взявся за свою місію. Зокрема, показово був знятий з посади голови Виноградівської РДА О.Гаваші, який дозволив собі приєднатися до походу на Говерлу, де оголосили про створення нової політичної сили «Наша Україна». Зусиллями СДПУ(о) та групи С.Ратушняка при патронаті Г.Москаля було ініційовано відставку І.Іванча з посади голови обласної ради. Як наслідок, були зірвані дві сесії, але необхідних двох третин, тобто 51 депутата із 75, для усунення голови не збиралося. На третє засідання прийшов голова ОДА. Вислухавши позицію депутатів й критику на свою адресу як такого, що намагається втілити волю СДПУ(о), він доволі емоційно покинув зал. Однак, очевидно, зрозумівши, що позиції СДПУ(о) в області не є такими вже непохитними, відмежувався від них і повністю переключився на підтримку блоку ЗаЄДУ. Підтримав він і С.Ратушняка на противагу Н.Шуфричу в Ужгородському виборчому окрузі, мотивуючи це тим, що може виграти «нашоукраїнець» І.Кріль. Есдеки йому цього не вибачили.
Проте політичного успіху Г.Москаль не досяг. Пропрезидентська ЗаЄДУ зайняла лише третє місце в області (9,8%), поступившись і «Нашій Україні» – 36,6%, і СДПУ(о) – 14,2%.
Не помітно було зрушень і в економіці. Хоча область часто відвідували потенційні інвестори, вкладати гроші в її економіку вони не поспішали. А це було головним завданням, яке виголошував Г.Москаль. Запам’яталися його доволі популістські заходи з урегулювання цін на хліб та паливно-мастильні матеріали. Хоча й гучно оголошувалося про залучення сюди російських нафтових інвесторів, щоб витіснити місцевих олігархів.
Зате на ниві культури Геннадій Геннадійович залишив позад себе всіх своїх попередників разом узятих. При ньому засновано близько десятка нових фестивалів, «губернатор» активно рятував замки й дерев’яні церкви – пам’ятки історії та архітектури, відкривав пам’ятники відомим діячам культури та його захисникам. Тобто, піар залишався найсильнішим боком Г.Москаля.
Останнім завданням, яке йому доручили, стало провести у мери обласного центру Віктора Погорєлова замість обраного нардепом С.Ратушняка. Оскільки Погорєлову протистояв Павло Чучка, що підтримувався «Нашою Україною», це питання залишалося дуже принциповим в умовах передреволюційної України. І Москаль з ним справився, використовуючи на повну потужність адмінресурс, залучивши на сторону Л.Кучми та СДПУ(о) навіть С.Ратушняка. Правда, вдячності від В.Медведчука не дочекався і відразу після виборів був замінений на цілком відданого партії Івана Різака.
Пересидівши бурхливі Помаранчеві події в Києві на непомітній посаді голови держкомітету у справах національностей та міграції, Г.Москаль зі своїми якостями слухняного виконавця вже був затребуваний новою владою. Ю.Луценко, який ніколи не працював в міліції, мав опертися хоч на якихось професіоналів, тому зробив його своїм заступником та начальником кримінальної міліції Києва. Згодом його направляли в Луганськ, Крим, СБУ, Радбез, але ніде він не затримувався надовго. Двічі за списками, спочатку по квоті Ю.Луценка, потім – А.Яценюка, обирався до парламенту. І остання посада в Луганську запам’яталася хіба яскравим піаром, але жодних зрушень чи навіть пропозицій до вирішення проблем по суті там не відбулося.
Відтак, третє призначення Г.Москаля на Закарпаття – це спроба продемонструвати рішучість дій, нічого не міняючи в принципі, щоб зберегти хитку рівновагу в коаліції. Бо, скажімо, усунення С.Шаранича послаблювало «Народний фронт», а так Г.Москаль ніби й не чужий А.Яценюку. Плюс можна пограти на протистоянні з В.Балогою.
Тому найближчим часом слід очікувати купу ходоків до Геннадія Геннадійовича, які будуть йому розказувати, що всі тринадцять років чекали на його повернення, як їх замучила мукачівська мафія і скільки світла випромінює неповторна голова пана «губернатора». А Г.Москаль ласий до зовнішніх ефектів буде цим насолоджуватися і вдавати захисника народу. Вже другий робочий день новопризначеного керівника краю показав це з усією очевидністю. Мов рояль в кущах на вулиці Корзо «несподівано», але в присутності телекамер з’являється Сам в супроводі «народофронтівця», заступника міського голови Ярослава Шафаря, щоб особисто втрутитися в конфлікт навколо власності в центрі Ужгорода. Глядачі в захваті. Процес пішов. Але діти від такого публічного онанізму замість реальної справи не народжуються.