Сьогодні згадуємо Василя Ґренджу-Донського

Сьогодні згадуємо Василя Ґренджу-Донського.

Спливло сорок років з дня його відходу на Вічну Ватру.

Маємо в своїй тисячолітній історії чимало славних імен, а з-поміж них і тих, хто силою духа наповнював слово й возносив його на олтар служіння своєму народу, Батьківщині. Василь Ґренджа-Донський – один із них.

І чи не символом вічного перетривання художнього слова є зокрема те, що чи й знайдеться жива душа, котру не пройняв би тужний спів з нашого Майдану “Плине кача по тисині”, котра не очистилася б сльозою співпереживання втрати, котра не сягнула б катарсису й не сповнилася б духу беззастережного служіння народові, Вітчизні? Текст цієї пісні-плачу понад 90 років тому опублікував у своїй першій поетичній збірці “Квіти з терньом” Василь Ґренджа, а благословляв її у світ відомий поет-молодомузівець Василь Пачовський.

Про Ґренджу-Донського сказано вже немало і достойно. І є що сказати ще. І буде сказано. Що він залишається між нами і з нами торує складний, драматичний шлях українського державотворення – поза сумнівом.

А нині послухаймо Петра Скунця. Не лише як земляка, але і як достойного духовного побратима.

Петро СКУНЦЬ:
ҐРЕНДЖА-ДОНСЬКИЙ

Пам’яті
мого забутого земляка-поета
Василя Ґренджі-Донського,
12-томне зібрання творів котрого
нарешті видано, та не у нас – у США

Ану, скажи, ану, посмій!

А я скажу, а я посмію.

Шістнадцятиголовий змій

тоді був схожий на Росію.

А ми були такі малі

з ім’ям підтятим – Підкарпаття,

братів хотіли на землі,

і нас почули східні браття.

Не шкодували ми зусиль

іти за стягом гегемонським.

В селі Воловім ріс Василь,

і виріс він із Ґренджі – Донським.

О Доне, мудрі язики

глаголять нам права совіцькі.

Донські в Карпатах козаки

уже з’явились – плюс яїцькі.

І що в нас є – то завжди плюс.

І біля кримського есмінця

москаль, хохол чи малорус –

немає тільки українця.

Бо наша правда – для тюрми.

А на свободі надто ґречна.

Збагне Америка, не ми,

що є поет високий Ґренджа.

Він є і каже: я – це ви.

Та в путах держать нас «ґулаґи».

Ми Закарпаття – для Москви,

а Підкарпаття ми – для Праги.

І каже він: блудні сини,

повзуча ваша суть зміїна,

таж ми – не просто русини,

таж ми – Карпатська Україна.

За це я жив. За це я ліг

не у свою – словацьку землю.

Але від ваших рук і ніг

себе я вже не відокремлю.

Всіма світами я пропах,

мої заблукані людкове,

і довго, ніби на волах,

до вас вертаюсь, у Волове.

І я у вас ще буду свій,

і підказати вам посмію:

шістнадцятиголовий змій –

його не спишеш на Росію.

Подонки – в нас, побіля нас,

але ж не весь народ подонський.

І ще гряде – вкраїнський час,

як я намислив, Ґренджа-Донський.

Я йду до вас. Не знаю, де

моє Волове й предків тіні.

Мені казали: в СНД.

А я шукаю в Україні.

1992

о. Степан-Севастіян Сабол-Зореслав ЧСВВ на відкритті бврельєфу 
Василя Ґренджі-Донського в Ужгороді (автор Іван Маснюк)