Надумала забрати документи з УжНУ... Так, саме тепер, за кілька місяців до закінчення. Перебираю думки, зважую усі "за" та "проти". Але таки розумію, що, мабуть, подолати емоційний та психологічний бар'єр і довчитися не зможу. На жаль, 5 курс на філфаці в УжНУ вбив у мені все бажання отримувати диплом цього вишу. Хоча, щирю вірю, що в перспективі університет стане дуже крутим і потужним і всяко сприятиму цьому.
Причин, чому не можу і не хочу закінчувати УжНУ, багато, але основні такі:
1. Середовище не те. Завжди вважала і вважаю, що університет має вчити, зокрема й приймати виклики та справлятися з ними, або робити позитивні зміни, або змінювати те, що не подобається, вільно думати і висловлюватися врешті-решт. Але коли постійно бачиш пристосуванство, то починаєш вважати це нормальною моделлю поведінки в суспільстві. Це не для мене.
2. Кожен сам за себе. Про «студентоцентризм» тут можна тільки мріяти. Під час революційних подій не склала один залік, втратила стипендію (про що дізналася, коли мені її не нарахували), але сама винна, бо не встигла вивчити. За це нічого не кажу. Та проблема в тому, що перескладання мені призначили у період практики, а практику я проходила в іншому місті (у Львові). І так у мене минали перескладання за перескладанням, а я про них ні сном ні духом. Ходити в університет щодня, щоб дізнатися, коли буде перескладання, не мала фізичної можливості, а сказати одразу мені в деканаті не могли. І зателефонувати не могли, і старості передати не могли, і через студентське самоврядування повідомити теж не могли… Отак-от.
3. Диплом заради диплому. Спочатку про тему дипломної роботи. Я вже писала про те, як мені відмовили реєструвати тему дипломної роботи, над якою я дуже хотіла працювати, якою горіла, яка мала практичне і теоретичне значення, яка мала сенс. Але ні, залишили те, що вважали «безпечним». Як на мене, саме такі «безпечні» теми вбивають журналістику і не мають ніякої користі. Але я ніби прийняла це, вирішила писати те, що мені, м’яко кажучи, «порекомендували» (чи то нав’язали, чи то не залишили вибору) і не псувати нервів. Але не можу я себе замусити писати те, в чому не бачу сенсу. Ну не можу я написати, що опис перформансів, які були в Ужгороді, матиме хоч якесь практичне значення для мене, чи, тим більше, для інших студентів. Не можу я говорити, що це важливе дослідження, коли нічого нового воно не несе… Це навіть не підрахунок евфемізмів в газеті «Ужгород». Можливо, ще рік тому було навіть цікаво розписувати, яка твоя робота актуальна, важлива і усім необхідна, але зараз це щонайменше тупо і зовсім неправдоподібно. Отже, я можу організувати крутий перформанс, але написати про це дипломну роботу не можу, а точніше – не хочу. Останнім часом помітила, що диплом давно вже не має значення, головне – працювати над собою, здобувати практичний досвід і бути сумлінним в обраній галузі. Цим і планую зайнятися найближчим часом. А як треба буде, то довчусь :-).
4. Треба скинутися комісії. Добре пам’ятаю, як минулого року ми «задобрювали» комісію, що приїхала до нас на державні іспити. Хоча за 5 років навчання жодного разу не давала хабара, але на квіти і цукерки на сесію скидувалася, бо якось так прийнято (зараз за це дуже соромно). Але минулого року, на держіспитах, це переходило вже всі межі. Ми не просто скидувалися на гостину комісії, а й на їхній повноцінний і недешевий відпочинок (оренда будиночка за містом з басейном і лазнею, ресторани, екскурсії…). Цього року я б не скидувалася, і тільки від самої думки про це починаю відчувати флюїди непорозуміння з одногрупниками. Тому побережу їхні і свої нерви і не даватиму приводів для невдоволених обговорень (і на кафедрі теж :-).
5. Не бути білою вороною. Якщо чесно, набридло бути «вискочкою», якій більше всього треба, «скалкою», якій постійно щось не так, «непосидою», яка все би щось організовувала, «задавакою», яка на все має свої думки, «правильною», яка щось засуджує і не сприймає, тою, яка тільки те й робить, що «піариться», тою, якою «хтось керує» (за 5 років так ніхто й не сказав, хто ж цей «хтось»). Насправді, це середовище-демотиватор. Змінюватися я не хочу. Мені краще перебуватия серед мотивуючих людей, тих, хто діє, тих, в кого я вчусь, тих, хто надихає, тих, хто здатен творити, тих, хто чистий, щирий, добрий і вільний.
6. Журналістика чи прес-служба? На жаль, в УжНУ між цим дуже розмита межа. Зрозуміло, що не всім дано бути акулами пера, але ванільні журналісти – це вже теж якось пошло. Дуже сподіваюся, що колись кафедра журналістики перестане «штампувати» людей, що знають правило «оберненої піраміди», а випускатиме найкращих журналістів України.
7. Авторитети неавторитети. Коли прийшла на перший курс, то почала дуже захоплюватися своїми викладачами. Деякі, зокрема і Шумицька Г.В. (сьогодні декан філологічного факультету) стали для мене авторитетами. Але з кожним роком я в них розчаровувалася все більше і більше… Я не даремно назвала тільки одне прізвище. Це, мабуть, найбільше і невиправне розчарування… Я не буду зараз писати про те, якою ціною була здобута посада декана, але напишу про інше: як чоловік Шумицької підписував документи СБУ на прослуховування мене і Володимира Феськова на підставі ст. 253 Кримінального кодексу України – "терористичний акт". Вдумайтеся, ТЕРОРИСТИЧНИЙ АКТ!!!. І я, і Вова – студенти Шумицької. Скажете, що просто співпадіння? Можливо, як і те, що кілька років тому Галина Василівна просила мене зустрітися з працівниками СБУ, які намагалися домовитися зі мною про співпрацю. А ще цікаво написали в одному коментарі до статті про прослуховування: «Закарпатська СБУ прослуховувала телефони активістів ЄвроМайдану. Про це свідчать документи, що їх оприлюднив власкор Нового каналу на Закарпатті Віталій Глагола. А пані Шумицька чоловіку Вові ще доручила прослуховувати і абонетів з УжНУ з такими прізвищами (інші Глагола або хтось із добрих журналістів може довідатись): Сливка О.Г., Студеняк І.П. , Барчан В.В., Пахомова С.М., Джоганик Я.І., Сабадош І.В., Шпеник О.О., Бідзіля, Ю.М., Шаповалова-Гриць Г.В., Шебештян Я.М., Сенько І.М., Суран Т.І., Брандіс О.С., Гоца Е. Д., Пискач О.Д., Статєєва В.І., Галас Б.К., Галас А.М., Розумик Т.І. і т.д.». Я не знаю, чи це правда, і не мені судити, вони там між собою колеги, нехай розбираються. Але чомусь особисто мені здається, що це цілком можливо.
8. Інші пріоритети. У моєму житті з’явилося багато нових пріоритетів. На це вплинули зміни в особистому житті, революція (+ революція в собі), спілкування з надзвичайними людьми, новий життєвий досвід та бажання ефективно використовувати час.
І думаю, на цьому досить. Бо писати можна багато. Знаю, багато хто мені може заперечити і сказати, що то все неправда, але така вже моя суб’єктивна думка. Можливо й на сайті «Медіацентру» напишуть щось філософсько-неоднозначне)) За 5 років було, безумовно, й багато чудових моментів. І є викладачі, яких пам’ятатиму завжди і завжди буду їм вдячна. І є багато переваг, звісно. І я не була найкращим студентом, що несамовито гриз граніт науки. І так, попри все, я – патріот свого університету і намагатимуся завжди йому допомагати розвиватися. Бо в кожній ефективній команді завжди має бути «критик», який помічає помилки і недоліки, щоб їх можна було виправити. І, можливо, якщо все в моєму житті складеться добре, я навіть стану меценатом УжНУ :). Але попрошу і викладачів, і студентів, і керівництво вишу тверезо оцінювати всі проблеми і вирішувати їх. Рухатися вперед, мати за пріоритет якість та розвиток, бути сім’єю, любити один одного, підтримувати та допомагати, чути один одного і бути відкритими. Знаю, що все буде добре! І прошу не тримати на мене зла за те, що я не тримала язика за зубами :). Може, колись ми згадуватимемо все це з усмішками.
P.S. Заяву на відрахування за власним бажанням я подала 7-го квітня, вже би мали підписати. Час здати студентський, забрати диплом бакалавра і рухатися далі.
