Упродовж тривалого часу ця фраза, почута чи то в ефірі, чи в побутових розмовах, дуже дратувала мене. Ні, не тому, що я є «яструбом», а тому, що весь тотальний безлад, який коївся в Україні за всі роки незалежності – узаконене владою розкрадання народного майна і державної скарбниці, бандитизм, міліцейський рекет, антиукраїнська інформаційна та освітня політика, викривлення та замовчування славних сторінок нашої історії, нищення вітчизняних Збройних сил і спецслужб, упослідження фундаментальної науки, гігантські перекоси у соціальній сфері та пенсійному забезпеченні, доведення абсолютної більшості народу до жебрачого стану, суцільну беззахисність людей від сваволі влади та криміналітету прикривали тим, що Україну на зламі суспільної формації, на відміну від інших країн пострадянського простору, оминула війна. Та від долі не втечеш: сьогодні, коли наша країна, стараннями нащадків «інтернаціоналістів» та неприхованих агентів Кремля перетворена в напівруїну, війна таки впритул підійшла до нашої домівки.
Про революцію і кров
Ми 23 роки гордо твердили самі собі, що вибороли державну незалежність без жодної краплі крові. Ми настільки захопилися мантрою про безкровну революцію, що не зважали на поодинокі голоси тих патріотів, котрі застерігали: будуємо не справжню державу, а її бутафорний аналог. Ми добровільно позбулися ядерного статусу та методично нищили власну військову міць, відкинули національну ідею, як стрижень державності, бо, бачите, у нас багатонаціональна країна.
Ми втішалися грою у театрі маріонеток, де головні ролі великих і менших поводирів майстерно грали злодії і слуги окупантів, а народ задовільнявся представництвом у масовках при фальшивих декораціях державності.
Коли ж настала несила далі зносити знущання бандократії – при першому ж протесті у ніч на 1 грудня 2013 року пролилася й перша кров. Якби через тиждень політики не стримали 100 тисяч розгніваного люду – вони б ущент рознесли цю злощасну президентську канцелярію разом із Межигір’ям і значно меншою кров’ю, ніж та, котра згодом була пролита Героями Небесної сотні.
Очевидно, що якби українські військовики силою зброї викинули перших російських десантників із Криму, то й нинішню загрозу повномасштабної війни та кровопролиття на українській території вдалося б відвернути. Не наважилися. А кров українських громадян усе одно пролилася – у спровокованих агентами окупантів сутичках у Донецьку і Харкові загинули четверо наших співвітчизників. Чи стане ця кров останньою у теперішньому протистоянні з Росією – маю великий сумнів.
Про близорукість еліти
Мене шокувала заява нинішнього в.о.міністра оборони України І.Тенюха, «що попередня влада України допустила військово-стратегічну і військово-політичну помилку щодо визначення векторів військових загроз для держави, оскільки Росію ніколи не розглядали як агресора». А шляк би вас трафив, державники срані! А дідько би вас позабирав, золотопогонники довбані! Довгих 23 роки українські президенти і прем’єри, парламентські спікери і міністри оборони, народні депутати і начальники Генштабу, сила-силенна генералів та адміралів (за Кучми у нас їх було більше, ніж у США!) складали, виявляється, фіктивні концепції національної безпеки та викидали народні мільярди на розробку завідомо хибних планів! При цьому шаленими темпами згортали бойову міць армії, укореняли зневажливе ставлення до офіцерів та солдат, масово дерибанили військове майно, нещадно експлуатували солдат на будівництві власних котеджів. Цікаво, а кого ж суперстратеги доморощені вважали агресором? Бува, чи не власний народ, адже послаблюючи армію влада форсовано посилювала і озброювала «Беркути» і «Ягуари».
З огляду на це не зайвим є задатися питанням: чому 370-літній досвід російського «старшобратства» з різнею військами Меншикова жителів Батурина, розгромом Запорізької Січі, нищенням української мови культури і духовності як за царату, так і за СРСР, боєм під Крутами, звірствами муравйовців у Києві, Голодомором, ГУЛАГами, депортаціями українців до Сибіру, показовим використанням їх у якості гарматного м’яса у війні з фашистами (чорносвитники при форсуванні Дніпра), жорстокими розправами з вояками УПА та цивільним населенням Західної України, нищенням греко-католицької церкви, вбивствми провідників нації, навішуванням на українців ярликів «петлюрівця», «бандерівця» і «націоналіста» тільки через прагнення розмовляти рідною мовою, побутовою дискримінацію за національною ознакою опинився поза увагою керівної еліти вже незалежної української держави? Яких історичних, культурних, політичних, військових, соціальних факторів ще треба було, аби зрозуміти – потенційним агресором для України сьогодні, як і століття тому, може бути тільки Росія?
Про Крим
Впевнений – про Крим нам слід на найближчі роки забути. Треба бути реалістами – де-факто ми його позбулися. Позбулися боляче, як нагноєного аппендикса, чи з’їденого карієсом зуба. Сьогодні аналізувати причини того, що сталося, варто виключно задля того, аби надалі на державному рівні не допускати таких болючих помилок.
Дискусії про правовий статус Криму мають бути предметом подальших перемовин і судових тяжб лище дипломатів і правників, а політикам і державним діячам слід діяти за новими геополітичними реаліями. Парламентарям варто визнати право кримськотатарського народу на самовизначення у складі України з дотриманням необхідних юридичних процедур. Хай спробують нинішні кримські «самовизначенці» та їхні кремлівські патрони відібрати це право від корінного народу!
Хоче більшість кримчан (а це справді так) бути у складі Росії, хай вчиться жити у нових реаліях і платить відповідну ціну за свій вибір. За дніпрову воду та електроенергію з Дніпрогесу Крим (чи пак Росія) має платити Україні за світовими цінами, як Україна платить Росії найбільшу у Європі ціну за газ. За транспортування до Криму газу українською ГТС – відповідний тариф. Водночас український уряд повинен прийяти невідкладне рішення, яким чітко визначити, як і з яких джерел надавати цільову фінансову, гуманітарну та правову допомогу тим етнічним українцям та кримським татарам, котрі залишаться у Криму. Наприклад, закласти її у тарифи на ту ж воду та електроенергію.
Та найголовніше сьогодні – вивезти наших мужніх вояків із Криму, адже зрозуміло, що при нинішній ситуації Путін у жодному разі не погодиться на українську військову присутність на півострові. Програли, так програли, головне зберегти своїх людей живими і здоровими.
Про владу
Чи спроможна сьогоднішня українська влада нарешті перервати пуповину із совковістю та усвідомити, що ми самодостатня нація, здатна самостійно без боязливої оглядки на сусідів, будувати щасливе заможне і надійно захищене життя у власній домівці? На жаль, не впевнений, що можу дати ствердну відповідь. Наразі переконаний лише в одному, що заляканий і обікрадений народ таки усвідомив себе державотворчою нацією. А раз так, то й спуску тим, хто тимчасово приходитиме у владні крісла, давати не буде.
P.S. Поки стаття готувалася до друку, стало відомо, що кров українських громадян уже пролилася і в Криму: 18 березня убито прапорщика ЗС України Какуріна і важко поранено капітана.