1. В умовах, що склалися, формальний підпис у Вільнюсі або його відсутність вже не матимуть принципового значення, оскільки очевидно, що європейські та українські правителі не порозумілися в ключових питаннях. Тому реальні механізми зближення при будь-яких умовах не будуть запущені, втім, як і двері не будуть зачинені. Тобто пресловута багатовекторність продовжуватиметься. Бо справа не в Ю.Тимошенко чи багатомільярдних компенсаціях, а у цінностях. Наші не розуміють, що для європейців розправа над Тимошенко означає деформацію основ демократії, коли головного політичного суперника просто прибирають за допомогою керованих судів. Значить з такою країною неможливо мати справу. Європейці не розуміють, як це так просто можна забрати гроші у своїх платників податків та віддати їх іншій державі заради геополітичної гри, тим паче – без гарантії реформ. Іншими словами, несподіваний крен В.Януковича на початку осені в сторону євроінтеграції у відповідь на агресивну політику Росії тепер просто вирівнявся і все стало на свої місця. Тому що дійсно майже половина України ментально не готова до європейських правил гри. І штучно прискорити цей процес надзвичайно важко. Але Майдан вже відіграв у цьому процесі неоціненну роль, хоча принципові речі в демократичному суспільстві вирішуються не на вулицях, а на виборах.
2. Звідси друга проблема, яку протести поставили руба – зв'язок громадського руху з політикою. Надзвичайно примітивною, хоча й популярною виглядає теза, що примусити владу коригувати свій курс можна без політики. Ба більше – це рожева мрія правителів, щоб суспільство не претендувало на владу та контроль, а відтак все можна забалакати, перевести у дискотеку та розмити подачками. Інша справа, що сучасні політики занадто скомпрометовані, тому з тактичних міркувань виглядає доцільнішим прибрати партійні гасла та символіку. Але від цього суть не змінюється. Та й за великим рахунком теперішня боротьба між політиками та громадськими лідерами – це та ж боротьба за владу, але між тими, хто вже її формально має, і тими, хто на неї претендує. А різниця між першими та другими полягає в тому, що партії та депутати пройшли випробування виборами, а громадські організації та активісти – поки ні. Розчарування в існуючих політиках зовсім не означає, що влада автоматично має перейти до тих, хто першим вибіг на Майдан. Тому справа знову у виборцях, і якщо ми сьогодні маємо незадовільний політикум, то це не його проблема, а проблема громадян. Хоча мітинги прагнуть їх завжди виправдати.
3. І насамкінець, якщо в дуже концентрованій формі окреслити проблему сучасного цивілізаційного вибору, то це буде проблема корупції. І вона не визначається географією, бо присутня і в Росії, і в Україні, і в Європі. Недарма В.Путін поспішає на допомогу своєму другу С.Берлусконі, бо італійська громада вже дозріла до того, щоб витіснити свого олігарха не лише з політики, а й з під панівного впливу на суспільство. Так само російська імперська політика прагне зберегти якомога більше корупційних анклавів, котрі влучно названі територіями пожиттєвих правителів, тому що мріє унебезпечитися навічно. А проблема В.Януковича полягає в тому, що він не має настільки покірливої країни, тому, з одного боку, хотів би подолати непідконтрольну йому корупцію, а з іншого – зберегти її за своєю сім’єю. Звідси й метання між Європою, де механізми суспільного контролю незмірно вищі, ніж деінде, та Росією, яка приваблює безконтрольністю вищої влади. Але знову ж: проблема українців не в В.Януковичі, а у власному політичному та ціннісному виборі.