«Департизатор» Закарпаття
Вступити в непримиренний конфлікт з могутньою тоді СДПУ(о) молодий «губернатор», звичайно, не наважився б, якби не мав сильної підтримки в Києві. У першу чергу, звісно, збоку прем’єра В.Ющенка, з яким Віктор Іванович дуже швидко знайшов спільну мову на ґрунті близьких економічних поглядів. У другу – з боку голови Адміністрації Президента В.Литвина, який якраз виступив ідеологом департизації і котрий би ніколи не наважився на такі дії без мовчазної підтримки глави держави. Однак до певного часу Л.Кучма своїх карт не відкривав.
Разом з В.Балогою з партії вийшли ще два заступники «губернатора» та 8 голів районних адміністрацій. У відповідь СДПУ(о) вживає негайних дій. Обласна конференція партії з участю лідера й першого віце-спікера В.Медведчука, народних депутатів Г.Суркіса, О.Зінченка та Н.Шуфрича розкритикували діяльність В.Балоги на посаді голови ОДА, яка є головною вадою на шляху есдеків до виконання своєї історичної місії. Фракція СДПУ(о) в обласній раді відхилила обвинувачення партії на адресу керівництва Закарпаття й депутати облради проголосували за підтримку облдержадміністрації.
У відповідь спалахнула запекла піар-кампанія проти В.Балоги на сторінках партійної та припартійної преси. Публікувалися статті про можливу причетність В.Балоги і його близьких родичів до кримінальних оборудок, а також вийшло інтерв’ю І.Різака, в якому він напряму обвинувачує Балогу в «політичному бандитизмі». Крім цього, крайова газета Руху «Карпатський голос», яка мала звичайний наклад у тисячу примірників, раптом виходить стотисячним тиражем, уміщуючи на своїх шпальтах жорсткий компромат на Віктора Балогу. У день публікації цього матеріалу голова ОДА підписує наказ про звільнення свого першого заступника І.Різака.
Варто відзначити, що у цьому конфлікті глава держави підтримав саме В.Балогу, і вже через кілька днів прес-служба Адміністрації президента поширила заяву про телефонну розмову між президентом і «губернатором», «у ході якої обговорювалися соціальні й політичні проблеми регіону; за результатами розмови глава держави дав відповідні доручення» (Галицькі контракти. №24.06.2001р.). Очевидно, найголовнішим дорученням була вказівка не чіпати Балогу. Пізніше, за повідомленнями інформагентств, опоненти «губернатора» намагалися розпочати кримінальне переслідування свого ворога, але особливого успіху не мали.
Сам же В.Балога, крім обласних, заручився підтримкою й ужгородських міських депутатів – членів СДПУ(о) та збільшив обласне фінансування Ужгорода. В ході довиборів в обласну раду в червні 2000 р. висуванець СДПУ(о) переміг лише в одному із 8 округів, а мером Мукачева став Й.Кулл, який до цього був першим заступником В.Балоги на посаді міського голови. У конфлікті з СДПУ(о) В.Балога також здобув підтримку голови обласної ради І.Іванча. Низку депутатів було запрошено на ключові посади в адміністрації.
Таким чином, до кінця 2000 року на теренах краю встановилося певне затишшя. Однак воно супроводжувалося нарощуванням м’язів фінансово-промислових груп, які готувалися до вирішального бою.
Випробування опозицією
Знаковою межею тут стало 26 квітня 2001 року, коли парламент відправив у відставку Кабмін В.Ющенка. Незабаром після цього В.Балога і п’ятеро з шести його заступників подають у відставку. Листа про це вони подали на ім’я президента України. 1 червня 2001 року вийшов указ Л.Кучми про звільнення В.Балоги. В указі відзначалося, що «губернатор» був звільнений у зв’язку з поданою ним заявою. Сам В.Балога не приховував, що самостійного звільнення не бажав і заяву написав під тиском обставин, що причиною стала зміна уряду, наслідки домовленостей між парламентом і новим головою уряду А.Кінахом.
Така позиція Л.Кучми означала, що він під впливом касетного скандалу остаточно здався на милість олігархічних груп і став радше не ляльководом, а інструментом в їх руках. Проте, користуючись владною перевагою, кланово-олігархічна система продовжила свій наступ на завоювання адміністративних плацдармів. Відсторонення В.Балоги було однією з основних кадрових вимог СДПУ(о) до уряду В.Ющенка, про що неодноразово заявляв лідер партії В.Медведчук. В.Ющенко вже після відставки, крім зрозумілих аргументів про небажання підпорядковуватися диктату, навів ще один. За його словами, на Закарпатті 2000 року спостерігався найбільший показник економічного зростання. У промисловості обсяг виробництва зріс, якщо порівняти з попереднім, на 43,7% (в Україні – на 12,9%). За останні три роки в галузі вперше здобуто позитивний результат (прибуток). Крім того, область посіла друге місце в державі за залученням інвестицій. Надзвичайно позитивно оцінював роботу В.Балоги на посаді голови ОДА й В.Яцуба, найближчий соратник Л.Кучми, який безпосередньо відповідав за кадрову політику.
В.Медведчук так прокоментував звільнення В.Балоги: «Людина, яка довела область до значного рівня політичного протистояння, конфлікту як у питаннях підприємницької сфери, так і з основних питань управління областю, безумовно, не може обіймати цю посаду. Тому й була зміщена президентом».
Новим керівником Закарпаття був призначений Г.Москаль. Спершу були спроби розпочати кримінальне переслідування структур, пов’язаних з В.Балогою, однак успіху це не мало, і Г.Москаль заявив, що в адміністрації не будуть працювати ні КРУ, ні МВД.
Сам В.Балога практично повністю зберіг свою команду і перейшов до переважно політичної діяльності. Цим вмінням зберігати й примножувати прихильників він принципово відрізнявся від С.Ратушняка, тому його падіння ставали початком нових злетів, а не катастрофою, що переростала у «внутрішньовидову» гризню.
Вже влітку 2001 року саме на Закарпатті, на вершині Говерли В.Ющенко оголошує про створення передвиборчого блоку «Наша Україна» і В.Балога очолює його в краї. Витримавши восени жорстке протистояння в обласній раді, навесні наступного року «Наша Україна» отримує тріумфальну перемогу в області, здобуваючи 36,6%. Таким чином, СДПУ(о) зазнає політичної поразки (14,2%), хоча й продовжує утримувати за собою адміністративні важелі. Сам В.Балога стає переможцем на Мукачівському мажоритарному виборчому окрузі з результатом 66,4%. Однак слід зазначити, що тут мав місце доволі сумнівний епізод зі зняттям з перегонів В.Дядченка, тому у нього не було достойного суперника. Виграв В.Балога й перегони на посаду Мукачівського міського голови з результатом 51,9% проти 23,6% у Е.Нусера, котрий посів друге місце. Крім цього, за списками «Нашої України» депутатами стають ще двоє закарпатців – Е.Матвійчук та І.Іванчо.
Значно більш успішними для влади стали вибори до обласної ради, які проводилися повністю за мажоритарною системою. Адже, об’єднавшись уже в стінах органу місцевого самоврядування, депутати від ЗаЄДУ та СДПУ(о) доволі легко провели на голову обласної ради свого ставленика М.Андруся, який дістав підтримку 51 депутата, тоді як його основний конкурент О.Гаваші – 28 із 81, присутнього в залі. Таким чином, попри те, що «Наша Україна» на Закарпатті здобула впевнену перемогу, її депутатська група не змогла створити більшості, і влада залишилася незмінною.
Мукачівська оборона
Однак виборча кампанія 2002 року лише формально завершилася в березні, а по суті країна вступила в безперервний виборчий процес, який тривав до 2004 року й далі. Зумовлено це було тим, що в державі склалися дві майже однаково великі електоральні групи, які створювали рівновагу як у парламенті, так і загалом у країні. Тому розгорнулася тривала боротьба за кожний депутатський голос, кожну посаду і територіальну громаду. З одного боку це сприяло розвитку демократії та громадських інститутів, а з іншого – тримало український політикум в надзвичайному напруженні, не даючи змоги проводити будь-які стратегічні реформи. Ключовим моментом в такому протистоянні стало Мукачево, яке зробило закарпатське містечко та В.Балогу відомими на весь світ.
В.Медведчуку, який мріяв стати наступником Л.Кучми, необхідно було довести свою всесильність як в межах України, так і московським патронам. А непідкорене Мукачево у вотчині СДПУ(о) – Закарпатті – взагалі розвіювало міф про могутнього «кризового менеджера». І перше випробування в битві за Мукачево, яку згодом прозвали «Сталінградом», для СДПУ(о) було призначено на 29 червня 2003 року.
Команда В.Балоги мала кілька реальних кандидатів, але зупинилася на підприємцеві В.Петьовці. СДПУ(о) вибору не мала ніякого. Тому змушена була застосувати випробувану тактику вербування вже сформованих політиків. Єдиним варіантом виявився заступник голови обласної ради, досвідчений і «розкручений» господарник Е.Нусер. Попервах боротьба велася доволі пристойно. Е.Нусер мав рейтингову перевагу, позаяк довгі роки працював у міському господарстві і пройшов не одні вибори. Хоча злагоджена робота молодої, але не менш досвідченої команди «нової хвилі» швидко вивела свого висуванця вперед і за три місяці до виборів В.Петьовка вже випереджав свого конкурента і не втратив переваги до кінця. Бруд почав виливатися в останні тижні перегонів. Однак адміністративний тиск обласної і центральної влади врівноважувався владою місцевого самоврядування. Чорний піар, прямий підкуп, судові війни бажаного для СДПУ(о) результату не дали і В.Петьовка впевнено випередив Е.Нусера на 2,5 тис. голосів.
У відповідь був задіяний варіант маніпуляцій, випробуваний московськими політтехнологами у 2002 році в Берегові. Сихівський суд Львова скасовує результати на 8 дільницях, де найбільша перевага у В.Петьовки, щоб вивести вперед Е.Нусера. Однак Мукачівський суд ухвалює аналогічне рішення, і статус-кво відновлюється. Піврічна судова тяганина приводить В.Медведчука до висновку, що треба зруйнувати всю систему місцевого самоврядування в Мукачеві, інакше перемоги не буде. І йому вдається в цьому переконати Л.Кучму. Під Новий рік президент видає Указ, яким фактично скасовує волевиявлення мукачівців і дає СДПУ(о) повторний шанс. Але тепер уже й місцеве самоврядування підпорядковане «кризовим менеджерам». До виборів залучено всю державну вертикаль. Кабмін терміново виділяє кошти для міста. І.Різак зобов’язує райони області виділити гроші на Мукачево, що зазвичай називається рекетом. Під тиском частина депутатів міськради переходить на бік облдержадміністрації. Протизаконно міняють склад виборчих комісій, а рішення суду з цього приводу ігнорують. Наказом із Києва реорганізовують навіть місцеві суди.
Звичайно, це привернуло до містечка у центрі Європи увагу всього світу. У таких умовах В.Балога вирішує йти на вибори сам, сподіваючись, що його зняти з перегонів буде важче. Виборча кампанія його командою практично не ведеться, щоб не було підстав для зняття. Жодного білборда, плаката, виведено з ефіру «М-студіо». Та мукачівці однаково голосують за «свого хлопця», остаточно підриваючи імідж режиму Медведчука-Кучми в очах світу, одночасно підносячи імідж України.
Протягом мукачівської епопеї І.Різак провадить жорстку кадрову політику, трансформуючи практично всю вертикаль влади. Однак електоральні наслідки такої політики були прямо протилежними до тих, що їх очікувала СДПУ(о). Проти неї тепер об’єдналися практично всі політичні сили Закарпаття. Фактично в опозиції до І.Різака були майже всі депутати Верховної Ради від краю: «нашоукраїнці» В.Балога та І.Іванчо, позафракційні С.Ратушняк та О.Кеменяш, аграрники М.Сятиня та О.Климпуш, комуністи І.Мигович та М.Маркуш. Відносний нейтралітет зберігав лише «тушка»-«регіонал» Е.Матвійчук, а союзником залишався об’єднаний есдек І.Гайдош. Та й обласна організація Партії регіонів на чолі з О.Ледидою сприймалася І.Різаком радше як ворожа, ніж союзницька, хоч ці сили й підтримували одного кандидата в президенти.
Таким чином, В.Балога до 2004 року перетворився на повноправного крайового лідера опозиції, котрий очолював на Закарпатті президентську кампанію В.Ющенка, а згодом й події, пов’язані з «Помаранчевою революцією». А після зміни влади в Києві він повторно очолює Закарпатську ОДА. Однак друге «губернаторство» В.Балоги було недовгим і вже через півроку він переїхав в Київ на посаду міністра МНС. Утім, новим очільником обласної адміністрації був призначений найближчий соратник В.Балоги О.Гаваші, тому вплив «мукачівської» команди на політику в краї залишався вирішальним, а Віктор Іванович переходить у вищу лігу українського політикуму.
Далі буде