Я чорноризець іменем Ісакій. Бувши в мирі, в світському житті, багатим, торопчанським купцем, надумав стати монахом і, роздавши майно своє на вбогих і на монастирі, пішов до великого Антонія, до сусідньої печери, просив його, аби зробив мене ченцем. І прийняв мене Антоній, і вложив на мою одіж чернечу і дав мені ім’я Ісакій. І почав я жити твердо: одягся в волосінницю, казав собі купити цапа й обдерти того козла, як мішок, і взяв то на волосінницю, так що сирова шкіра засохла на мені. І затворився в печері, в одній улиці, в малій клітці, яких чотири лікті, і тут молив Бога безнастанно день і ніч, зі слізьми. Було мені їжі лише проскура, і то через день, і воду пив мірою. Приносив мені Антоній і подавав віконцем таким, що тільки вмістити руку, – так приймав страву. І так пробув сім літ. На світ не виходив, на ребрах не лежав, тільки сидячи трохи приймав сну.
І одного разу, як звичайно, коли настав вечір, почав бити поклони, співаючи псалми, аж до півночі. І як струдився, сидів на своїм сидженню. І як так от сидів я своїм звичаєм, загасивши свічку, відразу світ засяяв у печері, як сонце, так що зір забивав мені. І підійшли до мене два молодики прегарні – лиця у них блищали, яко сонце, і вони сказали мені: „Ісакіє, ми янголи, а от іде до тебе і Христос з янголами”. Підвівшись, я побачив юрбу, лиця у них ясніші від сонця, і посеред них один – проміння від його лиця сяяло над усіх. І сказали мені: „Ісакіє, от тобі Христос, виходь і поклонись йому”. Я не зрозумів бісівської роботи, не спам’ятав перехреститися. Виступивши, поклонився, ніби Христові, їх бісівській роботі. Біси ж кликнули, кажучи: „Наш ти тепер, Ісакіє!” І завели мене до келійки, і посадили, і почали сідати коло мене. І була повна келія й улиця печерська. І сказав один з бісів, ніби то Христос: „Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі, і утніть – нехай нам Ісакій потанцює!” І втяли в сопілки, в гуслі й бубни й почали мною бавитися. І притомили мене так, що ледве живого лишили, і пішли, поглузувавши з мене.
На другий день, як засвітало і прийшов час їсти, прийшов Антоній до віконця, як звичайно, і сказав: „Благослови, отче Ісакіє!” І не було голосу, ні послуху. І сказав Антоній: „Се тому, що він переставився”. І послав до монастиря по Феодосія і по братію. І відкопали, де був загороджений вхід, і прийшли і взяли мене, вважаючи за мертвого, і винісши, поклали перед печерою. І побачили, що я живий, і сказав ігумен Феодосій: „Се він має від бісівської роботи”. І положили мене на ліжку, й услуговував коло мене Антоній. А на той час приключилося, що князь Ізяслав, прийшов від ляхів і почав гніватися на Антонія за Всеслава, і Святослав вночі забрав Антонія до Чернігова. Прийшовши до Чернігова, Антоній улюбив Болдину гору, викопав печеру й там оселився, той монастир святої Богородиці на Болдиних горах, певне, єсть і тепер. Феодосій же, довідавшись, що Антоній подався до Чернігова, пішов з братією і взяв мене, і приніс до себе до келії й служив коло мене.
Я був розслаблений тілом і умом, і так що не міг обернутись на другий бік, ні стати, ні сидіти, а лежав на однім боці й часто мочився під себе, і черва завелася між стегнами. Феодосій власноручно обмивав і опрятував мене, два роки робив се коло мене. Чудно се було й дивно: два роки я лежав, ні хліба не з’їв, ні води, ні якоїсь страви, ні овочу, ні язиком промовив: німий і глухий лежав два роки. Феодосій молив за мене Бога, творив молитву наді мною день і ніч, аж на третій рік я проговорив, став чути, і на ноги почав уставати, як дитина, і почав помалу ходити. І не вважав ходити до церкви, примусом мене тягли до церкви, і так потроху привчили. Потому навчився і до трапезної ходити, садовили мене окремо від братії й клали переді мною хліб, але я не брав його, доки не вложать мені до рук. То Феодосій сказав: „Положіть хліб перед ним і не вкладайте йому до рук, нехай сам їсть”. І з тиждень не дбав про те, щоб їсти, але помалу, розглянувшись, став куштувати, і так навчився їсти. І так от визволив мене Феодосій од диявольських хитрощів і мани.
Я же знов набрав відваги й суворого відречення. Феодосій уже переставився, і на його місці був тоді Стефан. Я же речу нечистому. „Прельстив ти мене, дияволе, як я сидів на однім місці, – отже я не затворюся у печері, але переможу тебе, ходячи по монастирі”. І одягся у волосінницю, а на волосінницю – натягнув з рядна свиту й почав вдавати з себе дурного. Став помагати пекарям і варити на братію. І на утреню ходив першим од усіх і стояв кріпко й нерухомо. Як наставала зима й люті морози, я стояв у постолах і в протоптаних черевиках, аж поки не одспівали заутреню. А по заутрені йшов до пекарні, приладжував огонь і воду і дрова, і аж потому приходили пекарі. Один із них теж був на ім’я Ісакій і, глузуючи, сказав мені: „Он сидить чорний ворон, іди злови його”. Я же поклонивсь йому до землі, пішов, ухопив ворона й приніс йому перед усіма пекарями. І ті настрашилися й оповіли ігуменові й братії.
І почала братія мене шанувати, я же, не хотячи людської слави, почав удавати дурного й робити прикрості чи то ігуменові, чи то братії, чи то мирянам. Деякі давали мені дарунки, і я почав ходити по людях, теж удаючи дурного. Оселившись у печері, в котрій був уперше, бо Антоній уже переставився. Зібрав собі хлопців і вбрав їх у чернецьку одіж, за те був битий й ігуменом Никоном, і батьками тих хлопців, але я все то терпів, приймав і бійку, і наготу, і холод, вдень і в ніч.
Якоїсь ночі запалив я вогонь у печерній пічці, і як розгорілася піч, а була дуже дірява, то пломінь почав палати тими дірами. Я не мав чим заложити й босими ногами став на ватру, аж поки не вигоріло в печі, і потім зліз. І таку взяв побіду над бісівськими силами, що їхні страшання й ману мав ні за що, як мух. Казав їм: „Хоч ви мене перше й здурили, тому що я не знав ваших хитрощів і лукавства, але тепер маю Господа Ісуса Христа. Бога нашого й молитву отця мого Феодосія, надіюсь на Христа і вас переможу”. Багато разів чинили мені біси пакості й говорили: „Ти наш, поклонившися нашому старійшині й нам”. А я казав їм: „Ваш старійшина антихрист, а ви біси”, – і хрестивсь, і так вони щезали.
Іноді знов уночі приходили до мене й страшили мене маною, що се багато людей, з мотиками, з рискалями, й говорили: „Розкопаймо печеру сю й сього загребімо тут!” Я же казав їм: „Якби ви були люде, ходили би сьте вдень, а ви пітьма і в пітьмі ходите”. І знаменався чесним хрестом. І вони щезали. Іншим разом страшили мене в образі ведмедя, іншим разом – лютого звіра, або вола, або змії повзли до мене, чи жаби, миші, всяка гадина. І не могли нічого зі мною вчинити й рекли мені: „Ісакіє, побідив ти нас!” Я же відрік: „Перше то ви мене побідили в образі Ісуса Христа й янголів, бувши негідні того вигляду, а тепер являєтеся в образі звіринім і худоб’ячім, зміями й гадами, як і самі ви погані й паскудні видом”. І нараз пропали біси, і по сім уже не було мені пакости від бісів. Три роки була мені ся війна.
І потому ще кріпше почав жити й стримуватися, постити й не спати, так живучи й скінчив житіє своє. Розболівся в печері й занесли мене хорого до монастиря, і до восьмого дня скінчився я в Господі. Ігумен же Іван і братія опрятавши тіло моє, поховали мене.