Якось у затінках вечірнього Хрещатика я зустрів її. Свою синьооку модель. Самобутню панянку у вишиванці (на серці й звище ліктя на правому рукаві золотом вигаптувана свастика на синьому тлі), в червоних черевичках. На когось чекала під цвітом обсипаним каштаном.
– Дочко, ой леле, як я давненько не бачив тебе, – привітався до неї.
– Арліме, мій любий друже, я, я нудьгувала за тобою, – чую її щирість.
Здалося, що на Хрещатику зупинився рух. Її дзвінкий, чистий голос перебив отой невпинний гуркіт.
– Тобі дуже пасують арійські шати, – люб’язно схвалив її вбрання.
– О, Арліме, я вельми вдячна тобі за ту фатальну ніч. Тепер щодня згадую тебе. Щоразу після сніданку виходжу надвір, і дякую Сонцю за світлу днину й бажаю тобі найкращого.
До нас підійшов вродливий парубок, стримано подав руку:
– Святослав.
– Князю, – вона звернулася до ставного хлопця. – Арліме, – відтак до мене. – Знайомтеся. Князю, пригадуєш, я дещо розповідала тобі про Особу-Людину, Особу-Дух, яка… ну, яка зрештою й познайомила мене з тобою? Згадав… Молодчина. Арліме, ходімо з нами. Тобі буде цікаво.
В міській діброві довкола ватри неголосно співала молодь. Коли надійшли ми, гурт змовк, насторожено звернув на мене увагу.
– Високе панство, прошу зазнайомитися. Особисто Ун, Особа-Людина, Особа-Дух завітав до нашого коша, – відрекомендувала мене красна панянка.
Я склав щиру подяку за нагоду поспілкуватися з ними, молодою шляхтою. Адже знано ж, що наші пращури-арії величали себе благородними, шляхетними людьми. Вельми любо чути себе в сьому крузі. Перейняти дещо.
Слово по слову – потекла розмова. Молодь охоче слухала мене. Без упередження, вільно, розкуто. Молодь не терпить лжі. Я щиро викладав свої думки, не запобігав перед ними. Прагнув – менше сподобатися, радше – вникнути в їхній погляд на світ. Адже сáме вони перегодом убавлять відстань до моєї мети – чотирикутної зірки…
– Арліме, – чую, тихо кличе мене. – Вистава скінчилася. Гайда з нами, – тримає за руку свого князя, – з кону пристрастей. Вертеп божевілля спорожнів…