Але, ознайомившись з анотацією, зрозумів, ітиметься в «Капітані Алоїзі» про любий усім руснакам і русначкам містифікований Ужгород. О, також цікаво, подумав я, й узявся поволеньки читати чергову «нетлєнку» фатьова з Порошкова. Й, гляди, перед моїми очима на одному з ужгородських цвинтарів шмигонула в кущі знайома постать професора, відомого «не тільки глибоким та різнобічним інтелектом, але й екстравагантною поведінкою». Шевелюра, борода… Та найбільше привернув увагу його чорний з «обтертими кутами» дипломат. (Пам‘ятаю той дипломат ще з Маріїнського парку в Києві). А там – булькає пляшка оковитої. О-о-о!
Виявляється, що професор Бідака (так твердить автор) – п‘яниця. Ху! Хвалити Бога. Не такий, як усі – тверезомислячий українець. Є ще з ким перехилити чарку-другу. Й хутко відпала охота «товкти воду» над Ужем…
Будьмо!