Тому для Закарпаття це не віртуальні картинки, а сучасна історія. Так само їх називали спортсменами та вболівальниками футбольного клубу «Закарпаття», а вони віддавали команди офіцерам міліції. Достатньо сказати, що на захист цих спортсменів кинувся сам «губернатор» І.Різак, який вигукнув перед відеокамерами знамениту фразу: «Якщо це бандити, то головний бандит – я».
Доля учасників тих подій склалася по-різному. Хтось був засуджений як «авторитет» В.Паульо (Чалий) чи полковник міліції В. Дерновий або той же І. Різак. Хтось подався у біга як Іван Чубирко або Василь Варцаба. Хтось притих і відсидівся. Але реального покарання не поніс ніхто і, головне, суспільство не отримало щеплення від подібної політики. Бо тотальна корупція розчинила усі моральні досягнення Помаранчевої революції та дала змогу повернутися «гопникам» до влади.
Подібні дії відбувалися по всій країні. Вони сталися у Донецьку, звідки В.Ющенко планував розпочати передвиборчу кампанію. Але «братки» разом з «мобілізованими» учнями шкіл та ПТУ окупували спорткомплекс «Юність», орендований для з’їзду «Нашої України». Там же вперше випробували антифашистську риторику, розвісивши по місту білборди із зображенням кандидата в президенти в есесівській формі. Згодом, після івано-франківського яєчного «теракту», антифашистські мітинги спробували організувати у всіх областях, хоча отримали пшик, а не акт. Потім були карти трьох сортів України (Закарпаття отримало почесний другий), експерименти із Сумськими ВНЗ, сумнозвісний 100-й Кіровоградський округ і т.д. і т.п.
На останніх парламентських виборах вже проявилися рецидиви хвороби на Черкащині (привіт начальнику тамтешньої міліції В.Дерновому), Київщині, Миколаївщині. І ось тепер вельми креативний керівник виборчих кампаній, таким чином, вирішив «обороняти національну безпеку» України. Можливо, іронія тут й недоречна, але іншого тону для подібних «розумників» я не знаходжу.
Вперше про ідею розколу України я почув ще у 2001 році від московського технолога, який на Закарпатті представляв «Озиме покоління». У всякому разі він так представився і я навіть запам’ятав його прізвище – Висоцький. З ним мене звів тоді ще молодий журналіст Віталій Мещеряков, який зробив карколомну кар’єру і тепер очолює ціле обласне державне телебачення. Але тоді я відверто (нині розумію, що наївно і глупо) розповів про політичну ситуацію в краї та розмірковував про можливі шляхи розвитку держави. В кінці бесіди він очевидно не витримав і вирішив похизуватися (хлопцеві було лише 26 років) та запитав мене, кого я бачу найперспективнішим політиком України. Я так само відверто відповів – Ющенка. І тут вислухав цілком несподіваний спіч. Почавши з іронії щодо своєї колеги, мовляв, вона також любить Україну і вболіває за Ющенка, він заявив, що найпопулярнішим політиком України є Путін. А далі розвів мудрування про те, що якщо Ющенко буде претендувати на перемогу по всій Україні, то Росія її розколе і хай він залишається президентом Галичини. Звичайно це викликало емоційне обурення, але по суті подумалося: «Яке ти дурне». Нині висновок в цілому не змінився, хоча із суттєвою поправкою: таких дурнів занадто багато на всіх суспільних щаблях, тому вони мають значний вплив та приносять багато шкоди і собі, і людям.
Вже напередодні президентських виборів в Україні з’явився відомий політтехнолог-маніпулятор Гліб Павловський з його бажанням «дать в морду революции». Хоча зрештою отримав сам. Тепер, вже витіснений з найближчого оточення В.Путіна, він розповідає, яка «В сучасній Росії влада божевільно слабка», бо заснована на інтригах та страху. Але інших методів її утримати затюканий «совок» не знає.
Скориставшись хвилеподібністю демократії, В.Янукович у 2010-му році повернувся до влади і виголосив надамбітні плани. Узагальнено вони зводилися до обіцянки за п’ять років привести Україну до великої 20-ки світових держав. Хоча без авторитарного способу управління його оточення безсиле. Тому в незаконний спосіб спочатку була сколочена парламентська більшість, а згодом рішенням суду змінена й сама Конституція. Таким чином, в країні відбулося цілковите паплюження права і, як наслідок, повна дискредитація судів, політичні переслідування, концентрація власності і влади в колі однієї сім’ї.
Закономірно, жодної ринкової, а тим паче демократичної реформи в таких умовах провести неможливо. Тому про двадцятку нині вже ніхто й не згадує. Але в країні залишилися дві перепони для повної узурпації влади – значна частина думаючого населення та альтернативні ЗМІ. Відповідно з нафталіну витягли «суперкреативні» ідеї – розколоти країну за історичними стереотипами та національною ознакою і спотворити інформаційний простір, посіявши страх. Для цього й знадобилася «гопота», з якою у правлячої верхівки спільна ментальність, бо ні в радянську добу, ні в буремні 90-ті право не діяло, а визнавався лише принцип сили.
Частки інтелекту, знань та винаходів в українських мільярдних статках як кіт наплакав, зате нахабства, стадного інстинкту і віроломства більш, ніж по вінця. Відтак панує психологія, що достатньо захопити власність чи владу, і далі переможців не судять. Хоча вся історія нашої країни волає про інше. Починаючи з 30-х років майже жодний вищий керівник МВС (при різних назвах) не уникнув особистої драми. Ягода, Єжов, Берія розстріляні. Після короткої хрущовської «відлиги» Щелоков, Пуго покінчили життя самогубством. Вже в роки Незалежності та ж доля спіткала Кравченка. Білоконь, Цушко знаходилися в бігах і навіть Луценка не оминула тюрма. І це лише перші керівники, а хто порахує інших? Тим не менше, Віталій Захарченко вперто намагається йти тієї ж дорогою. Звідси напрошується висновок, що анекдоти про несумісність «мєнта» і розуму виявляються банальщиною. Бо медичний діагноз «дебіл» (недоумство) визначається не браком знань, а невмінням вчитися. Але чого тоді заслуговує суспільство, яке своїм коштом утримує «владу недоумків»?