Було приємно, що саме його, мого воєнрука, запросили до мікрофона поділитися спогадами про фронтове минуле. У відповідь звучали промови із звичними вже "схиляємось перед Вашим подвигом", "ми перед Вами у неоплатному боргу" і щось іще, таке ж пафосне, але, хотілося вірити, хоч трохи щире.
Однак, протягом останніх днів мої думки щоразу поверталися до того мітингу, до тих промов -- щось не переставало муляти душу. І, нарешті, згадав: Микола Олексійович живе саме у тому злощаному будинку на Бєлінського, під вікнами якого місцеві рада та виконконком всупереч закону і протестам людей дозволили встановити проблемний кіоск.
От і подумалось: до чого пафосні промови, коли за ними -- порожнеча?..