А втім, усе розпочалося з того, що я повернувся з війська весною 1980 року, коли вже Широколужанське лісництво (звідки мене призвали до армії) перейшло від Усть-Чорнянського лісокомбінату в підпорядкування Карпатського біосферного заповідника, де в лісництві мою посаду скасували. Й за протекцією стрия Циля (рідного батькового брата), царство йому небесне, зарахували мене верстальником якогось-там розряду на Тересвянський ДОК (деревообробний комбінат). Демобілізованим франтом того ж таки тижня, з кашкетом набакир і з голочки випрасуваному військовому строї й начищених до лиску черевиках, мусив я з‘їздити до Усть-Чорної, щоб забрати «трудову книжку»…
Пригадую, тоді передостаннє проїхався вузькоколійкою від самої Усть-Чорної до Нересниці. (Звісно, кляті жиди з москалями, а ще румуни з мадярами й усією ж Европою, перегодом тую вузькоколійку порозтягали в різні боки, то й сарака русин-українець тепер тяжко сякається в рукав і тужить за казково-романтичною «штрикою»). Скажімо, як Іван Петровцій у своїх напродиво щемливих творах!
Тими роками робітниче селище було таким собі патичком-рятівничком у верховинців Тересвянської долини для влаштування на роботу (звичайно, тільки для тих, хто не гнався за довгим «совецьким» рублем по заробітках, за високими «хлібними» посадами та ласими ка(т)едрами хабарників). І, слід пам‘ятати, що тодішніх бізнесовців у краї прозивали ду-у-же смаковитим словом – спекулянти…
Од Тячева до Грушова, Ґанич, Підплеші, Широкого Лугу й Вільхівських Лазів укалував у Тересві нáрод, заробляв собі на прожиток.
Діставалися на роботу й з роботи тії роботяги (не зважаючи на стать) хто як: «цуравим шпором», чи то пак дизель-потягом, вузькоколійкою, а то й ДОК забезпечував пасажирський, так би мовити, транспорт. Кажу «так би мовити», позаяк у найвіддаленіші села, особливо після другої зміни, трусився, скажімо, я з «новос(и)лянами», жителями Новоселиці, до самого присілка Тисолово в критому кузові вантажівки кілометрів тридцять. І в сніг, і в дощ, і в стужу… (Тоді на ДОКу з Широкого Лугу працювало тільки двоє. В першу і другу зміни роботягою працював лише я). Через що, не раз, пішечки, відмахував я темною нічкою кілометрів чотири до Широкого Лугу. Бувало, зупинявся на ніч у сестри в Новоселиці, а ще… ще вибив мені був стрий Циль кімнату в робітничому гуртожитку.
Безумовно, маючи такий холостяцький осідок, мав я й цімбориків і любок собі на подобу. Ох, що то були за хлопи з дівками! З етичних міркувань їхніх прізвищ не називатиму, хіба що трійко імен моїх друзів згадаю: Миколу з Тересви, Івана з Добрянського (Няґова), Михайла з Бедевлі. Звідси, з холостяцької «шкаралущі», у вільний від роботи час, вирушали ми на пошуки пригод по довколишніх селах.
Ще б пак, у своїй скромній «келійці» з довколишніх сіл приймав я щирих і вірних хрестянок-християнок. Йой, як вони сповідалися!.. А я, візьми, махнув якось з цімборами на весілля до однієї з моїх симпатій у Криву висповідатися. Напідпитку шепчу молодій на вухо, поки молодий десь одійшов, що не байдужа вона мені. Тут – наречена в сльози. Відповідно, чую, що пахне смаленим, і рвучко беру ноги на плечі. Не встиг і передихнути, як був уже в Тересві.
Зазначу, оргій у «шкаралущі-келійці» не влаштовував. Боявся підвести стрия Циля. (Тишком-нишком усе відбувалося, як, зазвичай, ведеться в даному разі).
Хоч я й не фаховий етнограф, як, наприклад, мною шанований професор Михайло Тиводар, уродженець Бедевлі, проте життя і побут (нутро та нутрощі) жителів Тересвянської долини вислідив-дослідив на зубок. Немов, як тая Оксана Забужко накопичив власне свої «польові дослідження». Візьмемо, скажімо, село Няґово, перейменоване за радвлади в краї на Добрянське. Й вивідав я, воно перейменоване на честь не кого-небудь, а дорого нам усім русинам-закарпатцям Адольфа… (правильно) Добрянського. Або, що таке слово «муст» означає, не кожен знає, а будь-який житель Тересвянської долини вам на рідесеньку гноївку одразу скаже – муст. Ось, якось з цімбором Миколою з Тересви зібралися ми в Терново, на загодя домовлену здибанку, попросту кажучи рандеву. На біциклях-лісапедах. Увечері, звісно. Й Микола у світлому костюмі, лишень ми потайки зачинили за собою хвіртку на подвір‘ї чічки-молодички, як неборака спотикнувся, й упав у муст… Нічого! Спершу його чарівні ружі відмили й освіжили духмянами, відтак ледве відпустили…
Проте, забалакався я про свою далеку й милу Тересвянську долину. Пора б й до с(у)рйозної роботи братися.
Лем, трішечки додам про те, як у доківському цеху «повторки» виступали з агіт-культ-програмою Дмитро Павличко з Іваном Чендеєм, і заховався я був від сорому межи козлами грубезного верстату, за котрим працював. Бо перед тим, кількома днями раніше, отримав чемний вердикт од Івана Михайловича на мою недолугу писанину літератора-початківця (Й. Чендей з моїм батьком разом навчалися за чехів у Хустській гімназії й підтримували такі-сякі стосунки). Приблизно такого змісту був той рішенець-порада: «Ліпше тобі, Ярославе, працювати на ДОКу, ніж управлятися художнім словом). Можливо, він мав рацію. Та, не минуло по тому й кількох діб, як у курилці мені потрапила до рук газета «Молодь України», з якої довідався, що факультет журналістики КДУ ім. Т.Г. Шевченка оголосив конкурс «Проба пера»: я взяв участь, й у двох турах переміг. І без блату й знайомства склав вступні іспити та був зарахований на факультет журналістики, деканом тоді якого був земляк Федора Корятовича – Дмитро Прилюк.
Відтак, що вступив я до столичного вишу, сумлінно доповів І. Чендею (див. «Корзо»).
.
Ніби все згадав.
Ага… Ще… Стривай-стривай! Тепер Тересвянський ДОК обернувся на румовище, лише в одному з його цехів нібито крута хвірма виготовляє труни-деревища й спродує за кордон, а в самому селищі хтось при(х)ватизував приміщення автостанції й відкрив там бовт-ташку, себто shop-крамничку. Нáте, ніде нині й сховатися транзитному автопасажиру під час негоди. Зрозуміло, хто в сьому винен! Тільки, не коні…
Даруйте на слові.