Хоча, за великим рахунком, така логіка відповідає пострадянській ментальності, коли, з одного боку, хочеться у матеріальному плані жити за європейськими стандартами, мати тамтешні доходи та якість життя, а з іншого – працювати по-радянськи, особливо не напружуючись, та зберігати феодальну непідконтрольність влади, ручне управління ресурсами, правоохоронною системою, засобами масової інформації і таке інше. А розуміння того, що матеріальне благополуччя безпосередньо зв’язане з організацією праці, в такій системі координат не доступно, оскільки вона послуговується кримінальною свідомістю, де забрати і поділити має незмірно більше значення, ніж винайти і створити.
Відповідні імпульси передаються усім щаблям суспільства і дії в регіонах такі самі хаотичні і суперечливі, як і в Києві. Особливо це помітно по кадрових рішеннях, які перебувають у центрі уваги ЗМІ. А на Закарпатті ще й епопея з УжНУ, мов під мікроскопом, висвітлила усю ту затхлість системи, котру вже давно необхідно відправити на звалище історії.
Нинішня гра Ф.Ващука зі стипендіями – це бажання підпорядкувати усе собі, а зі студентства зробити ляльковий театр маріонеток. Введення у дію стипендіальних комісій провокує пристосуванство і призводить до того, що молодь втрачає стимул до навчання. Це своєрідне повернення до радянських часів комсомолу, але й тоді замість успішності не вигадували якихось 10-11 інших критеріїв. А наказ ректора про «сесію довіри» -- це взагалі вершина соціальної демагогії, яка могла сповідуватися в 20-х–30-х роках на робфаках, але ніяк не в класичних університетах навіть другої половини ХХ ст. Третім проявом безсоромного самоуправства стали майже тримісячні канікули на увесь зимній період, бо ректор-заробітчанин-ділок навіть не здогадується, що хтось вступає у ВНЗ, щоб отримувати знання, а не просто дипломи.
Подібні дії новоспеченого ректора спровоковані його успішною інтригансько-апаратною кампанією, що нібито супроводжувалася навіть формальними виборами. Він повірив у свою зірку і заходився підлаштовувати систему під себе, мріючи таким чином посилювати владу не лише в університеті, а й у регіоні. Але наштовхнувся на протидію інших місцевих вождів, бо в такій системі неможливе партнерство, а лише жорстка вертикальна підпорядкованість. І подібна ситуація дуже чітко ілюструє, що у нас не діє ні європейська модель прозорої конкуренції, ні авторитаризм східного взірця. А такий собі симбіоз різних управлінських схем, який характерний радше для хаосу, ніж для державної політики.
Аналогічна картина вимальовується й щодо пертурбації кадрів у районах та інших ланках управління. По-перше, зовсім не відомі критерії, за якими одних керівників звільняють, а інших намагаються призначити. По-друге, цілком спотворюється система мотивацій, оскільки новопризначений посадовець не знає, чи він має бути менеджером-організатором, який підпорядковується закону, чи відданим політичним бійцем, чи виконавцем особистої волі вищестоячого начальства. А відтак руйнується вся система державного управління.
На Тячівщині міняють голову райдержадміністрації, який не справився з виборами. На Берегівщині відбувається кадрова ротація у зв’язку з підвищенням по службі попереднього керівника, також за невідомими критеріями. На Ужгородщині ніби проглядаються особисті мотиви «губернатора». А ще маємо Хустщину, Перечинщину, Мукачівщину, де також все будується на здогадках. Однак головне не зняти, а призначити. І тут обласна державна адміністрація наближається до повної прострації, оскільки її висуванці не проходять затвердження в Києві. У когось куплений диплом (до речі ситуація анекдотична, бо така ж історія і з тим же героєм відбувалася вже 10 років тому), когось не затверджують за кримінальне минуле, десь проглядаються родинні, корупційні зв’язки. Однак можна зрозуміти й обласних керманичів, які не второпають, що відбувається. Чому на рівні вищого керівництва кримінал, сім’я, відсутність освіти не є перепоною для здобуття посади, а в провінції є? Відповідь проста: «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». Так само діють й вони самі по відношенню до районів, управлінь, інших підпорядкованих організацій. Наприклад, на посади державних службовців за Законом « Про державну службу» можна призначати лише через оголошення конкурсу. Але Закарпатська ОДА, щоб обійти це положення, вирішила користуватися лише Законом «Про місцеві державні адміністрації», де про конкурс нічого не сказано, і призначає керівників на свій розсуд. Тобто до рядових кандидатів на посади спеціалістів вимоги найсуворіші, а до начальників – на смак вищого начальства. Так руйнується вся система суспільної довіри та відповідальності. До речі й вступ у дію нового Закону «Про державну службу», на розробку якого витрачено мільйони доларів грантових грошей і який намагався впорядкувати систему професійних критеріїв, відтерміновано. Бо просто наша влада не знає, що з тими критеріями робити і як можна жити по закону.
Такі песимістичні факти спонукають до апатії. Однак вже в цьому році є приклади, коли громадськості через публічні засоби контролю вдалося зупинити зловживання влади і зберегти мільйони бюджетних коштів. Мова йде про сумнозвісні вишки Бойка, дві з яких були закуплені через офшорних посередників з перевитратою у 200 млн. доларів кожна. А вже дві наступні Нафтогаз вимушений був купувати напряму і навіть похвалився за це як своє досягнення. Водночас прокуратура Латвії відкрила по цих питаннях кримінальну справу, що дає надію на покарання винних і повернення вже втрачених грошей.
Але мова зараз йде не про подробиці цих та інших справ, а про те, що лише засобами відкритості можна подолати ту шизофренічну роздвоєність, в якій наше суспільство знаходиться близько двадцяти років. Бо проблеми корупції, вибіркового правосуддя, подвійних стандартів – це не проблеми Європи, а наші власні. І практично неможливо досягти ні психічного, ні суспільного здоров’я, коли зранку ми беремо хабарі, а ввечері їх даємо, чи навпаки.
P.S. До теми. Місцеві ЗМІ днями оприлюднили факт безсоромної забудови одним з ужгородських депутатів біля ринку «Білочка». Тут не треба особливого розслідування, щоб побачити, що робиться це відверто по-хамськи, коли затуляються вікна прилеглого будинку на зеленій території, при порушенні усіх будівельних стандартів. Звичайно, це справа прокуратури, міської влади, щоб зупинити таке беззаконня. Однак треба мати на увазі, що 36 депутатів міської ради проголосували за дозвіл на будівництво. Хтось зробив це з нехлюйства, хтось з інтересу, хтось зі страху перед владою. До речі, зазначений депутат мав чудові стосунки і з попереднім мером, і з теперішнім. Але якщо через байдужість громади (мовляв це не моя справа) подібні дії залишатимуться безкарними, то навряд чи заслуговуємо ми називатися суспільством, а не населенням на кшталт оруеллівського «колгоспу тварин».