Уже дев’ятий рік відзначається Міжнародний день боротьби з корупцією. І за увесь цей час Україна посідає далеко не почесне місце у світовому табелі про ранги «Transparency International». Хоча сам рейтинг не викликає сумнівів навіть у найзапекліших критиків західних цінностей. Причому влада за ці роки змінилася тричі на прямо протилежну, а віз… усе там само.
То, може, причини цього ганебного явища слід шукати значно глибше, ніж у бракові відповідних законів і роботі правоохоронних органів, тим більше, що 2010 року Верховна Рада ухвалила «свіжий» антикорупційний закон.
Як видно з таблиці (повну версію легко знайти на відповідному сайті організації), країни посідають доволі стабільні місця впродовж майже десятиліття. А «братні» слов’янські народи міцно застовпили за собою місце поряд із африканськими. Отже, слід визнати, що корупція – не лише законодавча, а й ментальна проблема.
Ще 2001 року тодішній Генеральний прокурор, комуніст Михайло Потебенько з трибуни парламенту звертався до депутатів нібито з безглуздим питанням: «Ви скажіть мені, що таке корупція? Бо в законодавстві такого визначення немає». А нещодавно обраний ректор УжНУ також управлявся в риториці на одному з перших виступів перед колективом. Мовляв, хабарництво викладачів – це не корупція, бо вони не представники влади. Насправді, подібний психологічний типаж справді не розуміє сутності явища, бо його мовою це називається «нормальними людськими стосунками», а принцип «вдячності» є необхідним атрибутом суспільного організму. І така ментальність має глибокі історичні корені.
Якщо пригадаємо класичний феодалізм, то констатуємо, що влада там передається у спадок і не є контрольованою. Суспільство має чітку ієрархію й поділ за родовою і становою ознакою. Писані закони і суди фактично також підпорядковані феодалам. Усі платежі встановлюються ними, і це не називається хабарництвом. Якщо нема ринкових відносин, панує натуральний обмін, а клани становлять головний осередок суспільства.
Одне слово, усе це ми нині називаємо корупцією – тоді такого поняття не існувало. Виникло воно лише разом із розвитком правових стосунків замість станових традицій, і в сучасному світі саме феодальний тип взаємин найбільш об’ємно характеризує поняття корупції. Свого часу комуністи повністю відтворили середньовічний лад, лише змінивши назви. Царя – на генсека, стани – на номенклатуру, релігію – на марксизм-ленінізм, кріпацтво – на колгоспи тощо. Тому й не розуміють нині, що творять.
Хоча саме слово (від лат. сorrumpere) означає «псувати» і має на увазі роз’їдання, корозію суспільства, яке само себе знищує незрозумілими й непрозорими правилами, браком вільної конкуренції, незалежного судочинства тощо. Не випадково індекс сприйняття корупції напряму пов’язаний із економічним розвитком і рівнем життя, і це визнає навіть наша влада. Але її представники діють наче ракові клітини, які самі по собі ніби успішно розвиваються, набирають ваги й розширюють вплив, але, зрештою, гублять увесь організм і гинуть самі. Такий примітивізм є ще однією характерною рисою феодальної свідомості, котра втілена в сентенції «на наш вік вистачить» і в певних колах навіть вважається вершиною життєвої мудрості.
Але не слід себе тішити ілюзіями, що таке користолюбство притаманне винятково можновладцям. Бо коли виборці беруть винагороду за голос, то цим самим тотально інфікують увесь владний організм, і очікувати від нього здорових дій не випадає. А виправдання, мовляв, ми забираємо раніше вкрадене, – той же белькіт безпорадної дитини.
Коли німець скаржиться в поліцію на сусіда, що той неправомірно отримує соціальні виплати чи припаркував із порушенням авто, то він цілком природним способом захищає свої податки й порядок співпраці з владою. У нас же це називається «стукацтвом». Бо така свідомість, що влада сприймається не як суспільно-корисна функція, а як чужий, ворожий клан. Тому недовіра до влади вважається моральною чеснотою, а співпраця з нею – підлабузництвом. На жаль, повсякденна практика підтверджує правильність таких оцінок.
І хай скільки Віктор Янукович чи Микола Азаров повторюють, мов мантру, що корупція – зло і з нею треба боротися, але жоден закон не діятиме, коли влада підпорядковується іншим поняттям. Юрій Луценко дістав 4 роки в’язниці за смішні в нинішніх мірках зловживання – винятково як представник чужого клану. Уособленням такого «правосуддя» є й справа Юлії Тимошенко, і це чудово розуміють у світі, але не розуміють у нас. Такий стан свідомості характерний на всіх суспільних щаблях, бо коли арештують хабарника, то перше питання, яке ставлять одне одному громадяни: кому він не догодив або з ким не поділився. І це не хибна думка.
А президент заспокоює себе, мовляв, розмови про Межигір’я – це звичайна заздрість. Політика уряду, коли в період кризи статки наближених до влади, разом із найближчими родичами, зростають у рази, при зубожінні населення є найбільш сильнодійним корозійним засобом, який просто перетворює суспільство на брухт. Тому вже не шокують нині розмови про розпад України, бо закономірністю розвитку такого ладу є феодальна роздрібленість. А ми, як співав Борис Гребенщиков, «все еще смотрим в экран, мы все еще ждем новостей». І, на жаль, без зміни влади новина наприкінці наступного року, що Україна перебуває на 150 місці в рейтингу сприйняття корупції, буде не найгіршою.