Рідко зворушують уже мене погреби «великих». Та, коли відходять у ирій однодумці, виголошую слово. Без патетики. Навіть без любові й зворушливих слів. Адже, знаємо ж, нині не слід дорожити сокровенним!
Одійшов у вирій Іван Білик. Автор роману «Меч Арея» та інших за змістом і духом творів. На репродукції сього роману («Меч Арея») розплодилося нині в Неньці чимало «рідновірних» громад, приправлених ще й підливою з «Мага Віри» такого собі навчителя Лева Силенка. Ох, і розплодилося. (Хвалити Дажьбога, що їх, громад "рідновірів", перегризених межи собою, сьогодні не було).
Іван Білик ніколи не бавився в релігію та політику. Іван Білик – був українець. Соборник і арієць. Я його, сказати б, добре не знав, а був, хіба що, першим редактором його ж роману «Дикі білі коні» у видавництві «Веселка». Та мене відтак звідти перешиванці у вишиванках виїли, й згаданий твір вийшов перегодом в іншому видавництві. Проте, Іван Білик потому став моїм однодумцем. Не раз зустрічалися...
Якось казав мені, що перше ніж сісти до написання «Меча Арея», поїхав був на місяць до Закарпаття, щоб поринути у збережену мову білих горватів, які начебто держать донині надщерблену первісну суть Арійського Простору. Й ось так – «Меч Арея» побачив світ!
А ще Іван Іванович і таке, пригадую, завважив, (приблизно): «Не хочу рабом переставитися в лоно Аврамове».
Іван Білик був ще той!... Арієць. І днями поринув у вирій.
ТРИЗНА
Пам’яті однодумця
Сходять з дистанції
Натомлені стаєри.
Хльостко по серцю
Цьвохкає біль.
Вчора ми були –
Першою зграєю.
Безліч ключів
Вели в далечінь.
Веселі, завзяті,
Змагалися з вітром.
Фори давали
І битим орлам.
Сьогодні, як бачиш,
Сумно і прикро –
Нас покидає
Впокорений нав.
В ирій поринув
Правнук Сварога,
Вірний дружинник
Землі і небес.
Має на вітрі
Вохриста корогва
Грає на Сонці
Гаптований хрест.
Станьмо у коло,
Братове арійці,
Щільно, як обруч,
і
Пружно, як лев.
Най там у висі,
В затишній хатинці
Попустить тятиву
Напнутий нерв.
Сходять з дистанції
Натомлені стаєри,
Спринт, безумовно,
Був не для них...