Ніяк не вгамуюся, що мій добрий приятель і побратим Олександр Гаврош узявся, гляди, на радіо Свобода продукувати на догоду чужинцю, себто ґазді сього «брехунця», вельми палкі промови на захист нашої вільної й обездоленої неньки. Чужинцю, звісно, се на руку, як і його тута доморослим підручним. Нехай там Андрій Любка вимахується, бо ж він, як сам полюбляє наголошувати у своїх численних інтерв‘ю, свого часу не довчився був в ужгородському універі, так сьогодні товче науку у варшавському. Сашко Гаврош здобув таки добру школу пана Здоровеги.
Радіо Свобода, як і переважна більшість українських media, се – пастка для норовливих, щирих і податливих українців. Гадаю, зрозуміло. Як, 2+2=7! Одне слово, Україна після Хмельниччини ніколи не жила за своїм розумом. А що вже казати про Карпатську Україну, що її зрадив і підвів Адольф Гітлер. (Тісо ч о м у с ь з Словаччиною фюрер підтримав. І, до слова, Словаччина нині з евробанами, й не лише).
Чужинцю подобається, коли «західняк» повчає «східняка»-українця любити неньку. Се ще ведеться з еміграції. Пригадую, на те відкрив мені очі Василь Гайдай, уродженець Київщини, вояк УПА, років двадцять тому, в київському охвісі вже покійного й похованого на чужині Миколи Плав‘юка. «Знаєте, пане Ярославе, – казав мені тоді п. Василь, – «західняки» там, на чужині, повлаштовувалися як не попами, так професорами, й дуже полюбляють повчати нас, «східняків».
(А, «грізна», пригадуєте, за комуняків, ОУН, жупел націоналізму, до слова, ще й нині так і не об‘єдналася, хоч уже повмирали «діяспорні» тут і там Слава Стецько й Микола Плав‘юк). Комусь, видається мені, се дуже вигідно!
Той, хто не тільки читає, а ще й визначає для себе з прочитаного, погодиться зі мною, що у вітчизняних ЗМІ та й інших придатних для донесення до загалу носіях думки, відсутній елемент визначення та лікування хвороби братів гладкоросів (з штанців малоросів і русинів уже ж сараки повиростали), тільки, завважте, подається її, хвороби, ознака.
Зась, най гниє тишком струп аж до кістки!.. Чужинець на те кмітить добре, в самісінький корінь. А українець?.. Їстоньки лем хоче. Та й дурної тої слави.
Якось у розмові з Борисом Олійником я поцікавився, чи подав би він нині руку, скажімо, Дмитрові Павличку, на що у притаманній йому манері Б.І. заперечив: «Як на Галичині: ґречно б доторкнувся до капелюха» (Див. «Я нікого не здав і не продав»). Отже…
Пора брате-«західняче», не научати «східняка», що і як йому робити, (й нібито тільки в його геть усе погано), а поволеньки, до найдрібнішої кісточки, розповідати про тобі добрих знайомих земляків, наприклад, примирення Павла Федаки з Іваном Габором. Адже, на жаль, мої домагання примирити їх обох, тута, в Києві, ревних християн і щирих українських патріотів, нічого не дали.
Ось, видається мені, про кого й про що потрібно писати вітчизняним борзописцям. Про примирення ревнивих християн і щирих патріотів на кшталт Павла Федаки з Іваном Габором. Люстративно.
І тоді, природно, відпаде потреба в ґазді-чужинцю з його радіо Свобода в Україні. Й перестануть озиратися з-під лоба «східняки» на «західників», а той таки здібний журналіст Олександр Гаврош не наголошуватиме більше у своїх репортажах з Краснодона, мовляв: «Місцеві поліцаї, які мучили і страчували комсомольців, носили виразно російські прізвища». То й що… Дмитро Донцов, скажімо, уродженець тих країв, яскравий ідеолог українського націоналізму, який тривалий час проживав у Галичині та й за кордоном в українському середовищі, в сім‘ї, до слова, спілкувався тільки російською, й Донц(і)вим не став…
Слава Україні!