Від Лазещини до Великого Бичкова мав розмови з тутешняками, навіть випадково схрестилися наші погляди з Василем Петьовкою в колибі, що розташована біля стовпа в самісінькому центрі Европи. Та, зрозуміло, не подали один одному руки. Бо ж не знайомі.
Та, менше з тим. Пан Петьовка таки добряче попрацював з своїм гуцульсько-гайналіївським електоратом, і спромігся знову на кріселко нардепа у Верховній Раді.
Проте, гнітить мене інше…
Якось, готуючи газетний матеріал, (див. «Інтрига в Хусті»), потрапили мені до рук сторіночки з справи: допит Дмитра Климпуша радянським слідчим, і був я вражений од прочитаного, як і той слідчий од почутого…
Адже, знаємо ж, напередодні березневих подій 39-го року Дмитро Климпуш, який обіймав одну з найважливіших посад в уряді Карпатської України, у скрутну мить (о-ох) дав маху з Хуста, мотивуючи те тим, що виїхав був до Ясіня на похорони його далекої родички. М-да… Головний комбатант покинув своє військо напризволяще!
Таке рідко зустрінеш у світовій історії, коли мова іде про захист своєї Батьківщини…
Віддамо, братове, (сціпивши зуби) належне СМЕРШу. Що не кажіть, а завдяки ж архівам СМЕРШу знаємо про своє ріднесеньке геройське минуле.
Отже, Василь Петьовка, ще чинний нардеп нинішнього скликання ВР, повинен навіки пам‘ятати, що його таки колись запитає слідчий (вадь тут, вадь на тому світі), а що ж ти, завидовський хлопе, дав був маху того дня з-під купола будівлі Верховної Ради, коли КК проштовхнули той зловісний закон про мови?!.
Ой, запитає…
P.S. Побував я й у присілку Трибушан – Хмелево, на останньому місці злочину «славних пращурів», і засік мене з-за кущів прикордонник (на хвото), чемний хлопчина, й не дав перейти в брід Тису (позаяк од мосту залишилися тільки ріжки та ніжки), на той бік, слідом за Авґустином Волошиним…
А мо‘, там ліпше!
