Минули роки… Здається, вже багато! Відтоді видав я чимало книжок моїх улюблених авторів, й пройняв наскрізь яко х-проміння майже всіх членкинь і членів укрсучліту з їхніми «нетлєнками» (Гадаю, тут погодиться кожен, хто підпишеться в коментах під своїм щирим прізвищем).
І раптом, хоч стій хоч падай, (читаю часто-густо на Закарпаття онлайн під ніками), що мене – виховного на зразках і поведінці тих же авторів світового красного письменства – «жаба давить» тільки через те, бо щиро й фахово висловлюю свою ж думку про с у м н і в н у поведінку й такий собі мутний флірт літтворчості (поки що дуже скромно в и с л о в л ю ю), наприклад, того ж таки Петра Мідянки або Мирослава Дочинця з потьмянілого рідного краю замулених керниць.
Хтозна що…
Людоньки, отямтеся!
На те – запрошую вас на щиру розмову.
Ладен з кожним нужденним поділитися верховинським ощипком.
Тільки, щоб знав, з ким!..
Й, спотиньга настигла мене «Доля» Тараса Григоровича:
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люди, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люди? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.