Йожеф Рущак. Борода, циліндр та картате пальто

У родині Рущаків дітей виховували у великій пошані до праці та любові до свого. Сьогодні художник згадує, як малим хлопцем слухав байки та оповідки про опришків і вівчарів, які любили розповідати батько та його родичі з Колочави й Вільшан. Коли всі засинали, хлопець часто приміряв постоли, лайбики, петики та інше вбрання гостей-родичів із Верховини, уявляючи себе безстрашним Довбушем чи Пинтею.

Свої знання та вміння чоботарської справи батько мріяв передати старшому синові. Вже у радянські часи, працюючи на Хустській взуттєвій фабриці, він й вдома шив на замовлення чоловіче взуття. Йожеф йому часто допомагав. За неправильне носіння чи чищення взуття дітям не раз перепадало на горіхи від батька. До сьогодні в родині художника зберігається мішечок з чоботарськими інструментами, в якому можна знайти навіть дерев’яні цвяхи! На жаль, батькову справу не продовжив жоден із синів Рущака-старшого.

Усі мрії Йожефа з дитинства були пов’язані тільки з малюванням. У сусідньому будинку жив самодіяльний художник — шкільний вчитель Іван Гайду. У повоєнні роки професія художника була диковинкою для Хуста, адже єдиним культурним закладом у місті був самодіяльний театр. Товаришуючи з двома синами Гайду, Йожеф змалечку бачив, як малював сусід-художник. Незабаром і сам взявся за пензля. Заняття Йожефа батько вважав дурницями. Завжди казав синові, аби після школи йшов працювати на пошту. «Яка б влада не була, а пошта завжди буде потрібна», — аргументував. Захоплення мистецтвом зміцнило й спілкування з Ернестом Елеком — класним керівником Йожефа у загальноосвітній школі № 3. Як і сусід Іван Гайду, вчитель математики був самодіяльним художником.

Закінчивши десять класів, Йожеф вирішив вступати до училища декоративно-прикладного мистецтва в Ужгороді. До іспитів готувався серйозно. Наприкінці 1950-х років у Хусті проживав іконописець Потапов, який навчив його азам рисунку та живопису. Митець-одинак, що жив із братом-ченцем, захоплювався давнім Єгиптом. Незвичні картинки скульптур та пірамід висіли на стінах кімнати, де проходили їхні заняття. Саме під впливом цього художника, ім’я якого з роками стерлося з пам’яті, Йожеф «захворів» мистецтвом. Цього вишколу йому вистачило, аби без жодних проблем у 1961 році стати студентом єдиного в області навчального художнього закладу.

За фах обрав художню кераміку. В училищі в той час панували дружелюбні й щирі стосунки між викладачами й студентами. Молоді й активні Едіта та Микола Медвецькі, Павло Балла, Костянтин Лозовий, Іван Гарапко, Олександр Демидюк стали першими професійними наставниками митця. Багато хто з викладачів паралельно працював у Художфонді, тож частенько найкращих студентів залучали до творчих проектів. Так, Йожефу не раз вдалося попрацювати разом із Костянтином Лозовим (викладач виробничої кераміки), а його безцінні поради художник пам’ятає до сьогодні.

Студентське життя в обласному центрі було нелегким випробуванням для молодої людини. Найстарший у родині Йожеф міг розраховувати тільки на себе. Мама, яка все життя була домогосподаркою, аби трохи допомагати синові, пішла працювати на Хустську фетро-фільцеву фабрику. Попри це, вже з першого курсу хлопчина почав працювати. Перші 30 карбованців заробив, малюючи плакати й агітацію у клубі глухонімих. Згодом влаштувався художником-оформлювачем на завод ім. Борканюка і вже сам міг допомагати батькам.

Дипломну роботу – керамічну стелу з рельєфом та декоративними вазонами виготовляв у рідному Хусті на керамзаводі. Відтак довгий час вона прикрашала скверик перед залізничним управлінням в Ужгороді. На жаль, до сьогодні не збереглась – розібрали, а на місці скверика розмістили чергову автопарковку.

Ще під час навчання Йожеф захопився живописом. Постійне спілкування із метрами закарпатського малярства – Федором Манайлом, Гаврилом Глюком, Ернестом Контратовичем, Антоном Кашшаєм надихали до творчих пошуків та праці над собою. Вже тоді улюбленим жанром художника став пейзаж.

Коли в 1968 році закінчив училище, продовжити навчання не вдалося. Після смерті батька мусив допомагати мамі та молодшим братам і сестрам. Вирішив залишитися в Ужгороді й відразу влаштувався інженером з естетики в управління зв’язку. Так виконав батьківську волю – став працювати на пошті, де займався оформленням відділень зв’язку по всій області.

У 1972 році Рущак перейшов до Художфонду, де пропрацював безперервно аж 30 років. Йожеф, до речі,  став останнім головним художником «творчої лабораторії» краю. Пройшовши всі щаблі кар’єрних східців, не набрався номенклатурної пихи, залишився щирою та відкритою людиною.

Це були найактивніші роки в його творчості. Монументальні проекти приносили непоганий заробіток. Працював у «бригаді» разом із Йосипом Бабинцем, Василем Свалявчиком та Владиславом Габдою. Художники оформлювали презентаційні проекти, з якими область виступала на найкращих сценах та майданчиках країни. Майстерність і творчий підхід намагалися проявити навіть у ідеологічних замовленнях. Малювали й портрети Брежнєва на цілу стіну медфаку, оформляли трасу Ужгород — Рахів на тему «Вигін худоби на полонину» тощо. Фінансова незалежність надавала впевненості, а індивідуальний графік роботи дозволяв знайти час для творчості. Тож, закінчивши черговий проект, відразу відправлявся на пленер.

Уже на початку 1970-х Йожеф Рущак став активним учасником обласних виставок. У 1972 році у Закарпатському відділенні СХУ організувалось молодіжне об’єднання, яким опікувався Володимир Микита. Йожеф Рущак став дванадцятим його членом. Разом із Василем Скакандієм, Людмилою Яшкіною та Ласлом Гайду організовували групові виставки. Тільки у 1975-му вони провели три такі покази.

Активного й талановитого митця із Закарпаття незабаром запримітили у Москві. На запрошення Олега Уколова — голови Всесоюзного молодіжного об’єднання Йожефа Рущака на два місяці запросили на одну з найкращих творчих баз СРСР у місті Сенєж. У складі 60 художників з усього Радянського Союзу він працював над космічною темою. Багато хто дивувався такому особистому запрошенню, адже у 1978 році він не був членом Спілки художників. Йосип Рущак, що цікаво, став третім закарпатським художником, хто побував там. До нього в Сенєжі працювали тільки Андрій Коцка та Шандор Петкі.

Космічні композиції принесли перше серйозне визнання художнику. Кілька робіт закупила Москва, решта творів увійшло до експозиції, яку побачили на Мадагаскарі, у Берліні, Бельгії тощо. До сьогодні у майстерні художника зберігається ескіз до роботи «Ніка (Перемога)» та картина «Пам’яті Ціолковського».

1980-ті для Рущака — час активної роботи у Художфонді. Разом із Антоном Кашшаєм та Іваном Ільком він багато ходив на етюди. У пристрасних пейзажах цих років зафіксованими залишилися різноманітні куточки Закарпаття. Для автора властивими стають емоційні рефлексії й переживання краси природи рідного краю. Численні живописні експерименти дозволяють говорити про вплив на художника експресіоністів, для яких мірилом творчості було не просто відтворення, а внутрішнє переживання побаченого. Відштовхуючись від традицій закарпатського пейзажу, Йожеф Рущак створив цілу галерею карпатських краєвидів: романтично піднесених та ліричних за настроєм картин. Вже маючи за плечима участь у багатьох республіканських та всесоюзних виставках, тільки у 44 роки митець став членом Спілки художників України.

У часи так званої перебудови відбувається певний злам у крайовому мистецтві. У ці нестабільні роки митця часто запрошують на міжнародні пленери. Йожеф Рущак разом із Йосипом Бабинцем та Василем Скакандієм стали бажаними їх учасниками в Словаччині й Угорщині. Внутрішні духовні переживання художник втілює в емоційних пейзажах, що поповнили мистецькі збірки у Братиславі, Ліпанах, Наместові, Ораві тощо.

Проте митець не замикається лише на собі. Зокрема, став організатором пленеру «Арт-2007» у Хусті, який проводиться по сьогодні. А вивчаючи мистецьке життя маленьких міст Словаччини, йому вдалося разом із керівництвом міста реалізувати ідею творчих обмінів між Хустом та Ліпанами, що згодом стали містами-побратимами. Для багатьох художників та учнів школи мистецтв у Хусті це були перші мандрівки за кордон!

У 2007 році Йожеф Рущак також став одним з ініціаторів створення громадської організації «Традиція і сучасність» — альтернативної мистецької спільноти. Продовження традицій, закладених у творчості фундаторів закарпатської школи живопису А.Ерделі та Й.Бокшая, було визначено за  головну мету об’єднання, куди ввійшло 13 художників. Проте не знайшовши підтримки серед колег, однорічна історія громадської організації завершилася першою та єдиною виставкою митців до Дня міста у 2008 році.

Сьогодні Йожеф Рущак, який є лауреатом обласної премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі за 2004 рік, продовжує активно працювати.

Оксана Гаврош