Історик, краєзнавець, педагог і архівіст Михайло Делеган відзначає своє 60-річчя

Михайло Делеган народився в мальов­ничому селі Загаття, що на Іршавщині, в родині Марії Іванівни та Василя Федоровича. Вони дали життя одинадцятьом дітям, вісім з яких вижили. І на всіх вистачало батьківської любові і ласки. Михайло змалку ріс працьовитим і допитливим. Встигав добре вчитися і допомагати батькам. «Загаття. Наймиліше місце, де я зробив свої перші кроки, вимовив перші слова, почав пізнавати світ у всьому його різноманітті й багатстві добра і зла, ...міцно став на ноги й пішов, як казала найдорожча людина у світі – мамка, у широкий світ свого неповторного життя», – скаже згодом Михайло Васильович. А ще десь поряд, як писав Т. Легоцький, колись давно існувало поселення під назвою Делегановиця.

Ще під час навчання у школі почав працювати в місцевому колгоспі та Загатському лісництві. Далі були роки навчання на історичному факультеті УжНУ, який закінчив у 1975 році. (У 1988 році він здобув другу вищу освіту – закінчив економічний факультет УжНУ). Згодом перебував на комсомольській роботі. Однією з конкретних справ у період його роботи першим секретарем Тячівського райкому комсомолу було спорудження районного Будинку піонерів, що і понині є місцем виховання підростаючого покоління.

Понад 16 років (1995–2011) очолював Державний архів Закарпатської області. З листопада 2011 року він головний консультант Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ось такі головні віхи життєвого шляху ювіляра. Підкреслимо, що всі вони позначені конкретними результатами, добрими справами.

Вісім років він сіяв розумне, добре, вічне вихованцям СШ № 1 м. Виноградів. Завжди дуже старанно готувався до кожного заняття, намагався уникати шаблону у навчанні, активізувати пізнавальну активність учнів, їх бажання розширювати свій кругозір. У випадку потреби Михайло Васильович додатково безоплатно займався з учнями. Тепер репетиторство стало вельми прибутковою справою. Не випадково його учні були переможцями районних, обласних і загальноукраїнських олімпіад з історії та правознавства.

У 1998–2004 роках був викладачем, згодом доцентом кафедри міжнародних відносин та міжнародного права нинішнього Закарпатського держуніверситету, а у 2003–2005 роках – доцентом кафедри міжнародних організацій і зовнішньої полі­тики. Сотні випускників ЗакДУ і УжНУ добре пам’ятають свого наставника та згадують його тільки добрими словами. Додамо, що Михайло Васильович є співавтором вузівського підручника з архівознавства.

Одним з покликань ювіляра є наукові пошуки. Цьому неабияк посприяла й робота в одній із найбільших документо­збірень України. Головна наукова проблема колеги – це стан міжконфесійних від­носин на Закарпатті у перше десятиліття перебування його у складі першої Чехо­словацької республіки. Він глибоко і всебічно опрацював документи, які зберігаються у фондах Державного архіву Закарпатської області, Державному центральному архіві Чеської республіки, архіві Народного музею у Празі. Усе це дозволило досліднику зробити переконливий висновок про те, що входження Закарпаття до Чехословаччини мало позитивні наслідки для його соціально-економічного, а ще бі­льше – для громадсько-політичного і культурного розвитку. Він довів, що демократичний устрій ЧСР створив формально рівні можливості для діяльності всіх конфесій та віровчень. У той же час історик вказав і на конфлікти між православними та греко-католиками. Кінець цьому було покладено у 1929 році, коли було узаконено діяльність православної Мукачівської єпархії в рамках існуючих законів під сербською юрисдикцією.

17 червня 1999 року на засіданні Спе­ці­алізованої вченої ради Інституту укра­їнської археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України успішно захистив кандидатську дисертацію «Закарпаття в складі Чехословаччини: між­конфесійні відносини у 1919–1929 рр.».

М.Делеган вивчає проблеми реституції культурних цінностей, втрачених у роки Другої світової війни, громадську діяльність закарпатських студентів у вузах Чехословацької республіки, розвиток політичної свідомості населення Закарпаття у міжвоєнний період, передумови возз’єднання Закарпаття з Україною, розвиток архівної справи в краї та інші. Ювіляр  – член редколегії та упорядник збірника архівних документів (травень 1944 – січень 1946 рр.) «Возз‘єднання», один із співавторів книги «Вони боронили Карпатську Україну» (2002), співавтор збірника документів «Карпатська Україна» (2009), член авторського колективу «Нарисів історії архівної справи в Україні» (2002). Окремо зазначимо його плідну роботу в якості члена редколегії багатотомного збір­ника документів «Державна служба в Україні», що вперше опублікований в Україні у 2009–2010 роках.  

Важливий етап життєвого шляху ювіляра склала робота на посаді директора Державного архіву Закарпатської області. За цей період директор доклав багато зусиль  для зміц­нення матеріально-технічної бази архівної системи області, забезпечення цілісності та поліпшення умов зберігання документів, що знаходяться у фондах ДАЗО і архівних відділах районних державних адміністрацій та міських рад, піднесення ефективності їх використання як у наукових цілях, так і з метою задоволення зростаючої чисельності запитів громадян України і зарубіжних держав. Як результат, у 2003 році прийнято одну з перших в Україні програму зміцнення матеріально-технічної бази архіву. Всупереч потужному адміністративно-чиновницькому опору домігся передачі на баланс архіву і розпочав реконструкцію під архівосховища цілісного майнового комплексу державного виробничо-торгового комплексу «Закарпаткнига». Вперше в історії архівної справи області на ці потреби були виділені кошти резервного фонду Кабінету Міністрів України. Перспективного розвитку набуло зміцнення матеріально-технічної бази архівних відділів районних державних адміністрацій і міських рад. Він ініціював та організував проведення перевірки наявності та фізичного стану документів Національного архівного фонду України, дислокованих у розрізнених сховищах області, що дало можливість виявити тисячі документів, котрі перебували у розшуку, а також облікувати раніше не обліковані, врятувати величезні масиви практично приречених на загибель безцінних історичних першоджерел. Тільки час та істинні професіонали здатні будуть дати належну оцінку цій подвижницькій роботі справжнього фахівця, скажемо без нотки гі­перболізації – фаната архівної справи. Ціле­спрямовано добивався зосередження усіх фон­дів архіву в Ужгороді, передислокації їх із непридатного для належного зберігання і використання примі­щення у м.Берегово і наближення до науковців, по­стійних споживачів ретроспективної інформа­ції. Він немало зробив для піднесення на вищий рівень міжнародного співробітництва у галузі архівної справи, передусім із сусідніми країнами – Угорщиною, Словаччиною, Поль­щею, Румунією, Чехією.

Історик зробив помітний внесок і в архео­графію. Він був причетний до публікації важливих документів з іс­торії краю. Можемо впевнено стверджувати, що Михайло Васильович доклав руку до того, щоб документальні матеріали стали більш доступними для дослідників. Він тривалий період був членом редколегії «Студій з архівної справи та документознавства», часопису «Карпатський край», обласних томів «Книги пам’яті», «Реабілітовані історією», «Книги скорботи України», «Нарисів історії Закарпаття» (т. III) і Наукового вісника Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права та ряду інших видань.

Відомий як організатор, співорганізатор і учасник багатьох наукових конференцій архівістів, у тому числі міжнародних. У серпні 2004 року у складі офіційної делегації архівістів України брав участь у роботі Всесвітнього конгресу Міжнародної ради архівів у Відні, на якому розглядалися пріоритетні проблеми і перспективи подальшого розвитку архівної справи.

Упродовж близько десятьох років член українсько-угорської змішаної комісії з питань реституції культурних цінностей, втрачених у роки Другої сві­тової війни, активний учасник її роботи. Його зусиллями виявлено і повернено в копіях частину документів з архівів Росії, Румунії, Угорщини, Сербії, Словаччини та приватних зібрань у США до України. Вперше організував системну співпрацю з архівістами та працівниками музеїв Росії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Сербії і США, налагодив з власної ініціативи та підтримував ділові контакти з колегами з багатьох інших країн. За сприяння угорських колег від­найшов у Будапешті місце, де у минулому столітті знаходилася будівля, в приміщеннях якої навчався майбутній президент Карпатської України А. Волошин. А під час перебування 2006 року в Росії у складі офіційної делегації українських архівістів ставив питання перед керівництвом Федерального архів­ного агентства та Російського війсь­кового архіву щодо пошуку місця поховання президента Карпатської України та вивчення можливості передачі оригіналу його кримінальної справи до Державного архіву Закарпатської області.

Михайло Васильович невпинно вдо­сконалював стиль і методи роботи, добиваючись зростання їх результативності. Свідченням цього служать тривалі ділові та продуктивні стосунки з народним депутатом України С.Аржевітіним, які породили два томи багатотомного видання з історії легендарного гірськокарпатського села Колочава. Саме за під­тримки С.Аржевітіна успішно було розпочато одним з перших обласних архі­вів, без затрати жодної копійки бюджетних коштів, комп’ютеризацію архіву, здійснено значні за обсягом ремонтні роботи сховищ архіву у Берегові, виготовлено цифрові ко­пії старовинних грамот, проведено кілька наукових конференцій. До речі, за визначенням колегії Державного комітету архівів України від 25 лютого 2010 року, Держархів Закарпатської області посідав провідне місце серед обласних архівів України щодо рівня комп’ютеризації. Важливо зазначити, що рекомендації міжнародної науково-практичної конференції «Дере­в’яне сакральне зодчество Українських Карпат: проблеми збереження, відтворення», проведеної на базі Держархіву області у 2006 році, були розглянуті Кабінетом Міністрів України. У 2006 році за кошти С. Аржевітіна здій­снено також реконструкцію і технічне переоснащення читальної зали Державного архіву Закарпатської області.

Ініціативність та енергійність, наступальність і відчуття новизни, конкрет­ність і планомірність, демократичність і відкритість, висока вимогливість до себе і працівників, життєвий досвід, потяг до вивчення історії рідного краю сприяли формуванню добре знаного фахівця у галузі архівної справи не ті­льки в Україні, а й за її межами. Він зумів значно поліпшити всі напрями діяльності архівної системи області, послідовно визначити і реалізувати на відповідному етапі її пріоритети, увів до наукового обігу поняття «Архівний фонд Підкарпатської Русі». По суті, у відповідності з викликами інформаційного суспільства Михайло Васильович зумів створити на базі Держархіву області чи не єдиний в Україні науково-культурний, інформа­ційно-інтелектуальний міжнародний центр, діяльність якого чітко спрямовувалася насамперед на забезпечення інтересів співгромадян та держави. Належне усвідомлення цього явища чекає свого часу та відповідного рівня загальноцивілізаційної свідомості.             

У листопаді 2011 року М.Делегана було призначено на посаду головного консультанта Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Майже щоденно йому доводиться приймати громадян, вислуховувати десятки життєвих історій, які завжди завершуються проханням про допомогу. Тут треба добре знати реальну дійсність, мати силу волі, а нерідко й мужність. Ювіляр має усі потрібні якості. Звідси й позитивні результати.

М.Делеган має широке коло громад­ських обов’язків. Він член Археографіч­ної комісії Інституту української архео­графії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, представник Всеукраїнського товариства «Історичні джерела» у Закарпатській області, керів­ник обласної організації Спілки архівістів України, багаторічний член правління Спілки архівістів України. Член Національної спілки журналістів України. Кілька років він був  співорганізатором міжнародної краєзнавчо-літературної акції «Карпатська корона». Секретар комісії з присудження Всеукраїнської літературної премії ім. Зореслава. До громадських доручень Михайло Васи­льович завжди ставився і ставиться дуже сумлінно і відповідально.

До свого ювілею М.Делеган підійшов з вагомими здобутками. Гадаємо, що у цьому чимала заслуга і його дружини, Віри Іванівни, викладача Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Вона міцно тримала три (а може, й усі чотири) кути домашнього вогнища, забезпечуючи чоловікові комфортні умови для адміністративної, наукової, педагогічної та громадської роботи. Подружжя Делеганів виростило і виховало чудових дітей – Михайла і На­дію. Син закінчив Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут». Зараз трудиться приватним підприємцем у столиці. Донька здобула диплом економічного факультету УжНУ. Поповнили родину Делеганів онуки – Іванко й Олесь. Вони найбільша радість для молодих дідуся і бабусі. Отже, рід Делеганів впевнено дивиться у майбутнє.

Успіхи ювіляра були помічені і частково відзначені. Але найбільшою нагородою є слова вдячності за довжелезний перелік добрих справ, до творення яких причетний наш колега.

Геннадій БОРЯК,член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту історії України НАН України.

Теги: Михайло Делеган, ювілей

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати