Обпікаючись енергією слова. До 60-річчя Миколи Матоли

Перше, що думається: скільки непізнаного і гідного поцінування ховає у собі наша крайова культура, і як нам сьогодні потрібна нова неупереджена критика, яка б належно поцінувала недооцінені раніше явища. А поезія Миколи Матоли саме з таких. Ось де справжня, не одноденна, не штучно вималювана, національна еліта! Адже письменник, за висловом Т.С.Еліота, розширює код національної свідомості новими знаками.

Скупі рядки життєпису Миколи Матоли не розкривають суті життєвих шукань, хоча й фіксують неспокійну вдачу його особистості.

Народився Микола Матола 8 січня 1952 року в Мукачеві, в сім’ї робітника-будівельника. Після закінчення школи вступив на філологічний факультет Ужгородського університету, який закінчив у 1974 році. Працював у бюро молодіжного туризму»Супутник» як перекладач, згодом – журналістом в обласних газетах та на радіо,в Товаристві книголюбів, у Закарпатському музеї народної архітектури та побуту, на українсько-канадському підприємстві «Кобза», багато уваги приділяв громадській роботі. Ще зі школи писав вірші, за життя видав збірки «За білими веснами» (1979), «Погідний ранок» (1986), «Не сміємо не бути « (1991). У 1991-му , не без болісних перипетій, що цьому передували, вступив у Спілку письменників, а через два роки, 13 грудня 1993-го, не доживши до своїх сорока, раптово помер. Посмертно, до 50-ліття  від дня його народження, з передмовою Петра Скунця в «Карпатах» вийшла збірка Миколиного вибраного «Дозоване повітря» (2002), яку було відзначено премією імені Василя Симоненка.

І ось друга посмертна збірка, видана до 60-ліття автора. Ошатний том чималий за обсягом (майже 400 сторінок!), укладений дружиною поета та редактором видавництва Борисом Кушніром, вражає цілісністю авторського світобачення. Здається, у Миколи була своя ніша, яку не заповнив після його смерті ніхто.   Під шкаралупою вдаваної незалежності жила вразлива нетипова душа, дуже залежна від усього, що поруч. Він сприймав життя парадоксально:

О Господи,

Що робиться,

Коли лісоруби саджають дерева…

І пестять, голублять, виходжують,

Радіють, поки росте.

А потому рубають…

Микола по-філософськи бачив  світ, поділений на чорне та біле, і завжди горнувся до останнього: не випадково звертався до власної тіні, мстиво обіцяючи їй рано чи пізно смерть («Тіне моя, однобоко сидиш за столом…») – це випад у бік бездуховності і того приземленого, буденного, що носить кожен у собі від народження.

У нього було дивне як для сучасності ім’я — Дионизій, а для більшості з нас він перебував Миколою. Думаю, що так само багато кому  за життя не розкривав він і своєї справжньої суті, уміло ховав за сорочкою глибоко в серці своє найдорожче. Бо не любив „іти на Ви”, уникав словесних баталій, волів насторожено замовкати, акумулюючи думки для високого, для поезії. Багато його віршів так і написано — як відгук на те, з чим не згоджувався.

Є в нього рядки, які можна сприймати як своєрідний ключ: «Творю себе із глини віри і переборюю себе». Проте найзболеніші, найнаснаженіші в доробку поета — присвяти Україні. „Ночами мучить словохрест”,—  біль, якого вистачило б не на одне життя і смерть. Очевидно, що без якостей громадянина з його високою мораллю, з запеченим згустком невідплачених несправедливостей української історії Миколи б не існувало в поезії. Як і в житті. Як політична інвектива, звучать рядки:

Яка різниця – Салаші чи Берія?

Для нас неволя, а для них – імперія…

Поет, звертаючись до народу, стає палким трибуном-оратором, який і любить, і вичитує, а енергетика його вірша обпікає, коле отим точним «жилавий»:

Згадай своє наймення горде

І не розпродуй себе в борг,

Мій сильний, жилавий народе,

Моя надія ти, мій Бог!

Ще одна святість для ліричного героя віршів Миколи – сім’я. Сім’я, кохана, діти дарують тиху радість земного щастя. Це світло м’яко згладжує гострі кути життя. Проте в Миколиних рядках навіть воно з гірчинкою:

А знаєш, Маріє, ми - липи  у липні.

Наш місяць прийшов, а ми вже відцвіли…

І все-таки поету поталанило з Жінкою. Вона, берегиня, вела його через нелегкі випробування буднів, уміла створювати затишок родинного гнізда у  буремному часі.

Антитеза, психологічний паралелізм, рефрен, неповторні порівняння чи метафоричне бачення, незвична метонімія, цілий ряд  стилістичних фігур – Микола легко володіє цим арсеналом. Як і законами силабо-тоніки чи верлібру. І вже не можеш позбутися образів з його творів: покрита бруківкою крива старовинна вулиця – це крокодил, що блищить на сонці спиною, осіннє листя  на Латориці – екслібриси, що пливуть кудись з України…  Та найбільше, здається, захоплює  тонка іронія, властива поетовому перу, що просвічує через незворушну  гуманність:

Не дай Бог усвідомлюся людиною-

Це ж епідемія, яку вже не зупинимо!

Або ж – що означають рядки:

Шукати істини зерно,

А віднайшовши – закопати…

Закопати - щоб не скористатись із неї, з тієї істини, як   біблійний герой, що закопав талан ( і це так по-нашому, по-українськи!), чи закопати – щоб проросла деревом мудрості для нащадків? То вже одна з таємниць, які поет поніс із собою назавжди.

У Миколи є розпачливо-іронічні рядки, що виростають з народної пісні, з фольклорних глибин закарпатця-українця. Ось, приміром, такі:

А снилося: спирає дух.

У лісі десь біля кордону

Довкола ворогів, як мух,

А в мене скінчились патрони.

У них Миколина душа відбилася, здається, на диво яскраво. Саме таким постав поет у часи зйомок фільму «Жменяки», коли в його хаті товклися кіношники, а Микола виконував роль і консультанта, і критика, і співавтора, і потішника, і навіть був актором.. І вже що б він не робив, у які несподівані вияви не кидався – він це робив завжди щиро. А щирість – ознака таланту.

На Барвінківському кладовищі під Ужгородом   доглянута могила, де в камені висічено  філософські рядки епітафії, написаної собі  самим поетом: ”Отак, сини. Це не кінець дороги. Це тільки камінь з надписом-ім’ям....”

Як   кровоточить оте „отак”!  Як звук обірваної струни…

Пишу про Миколу  під пресом відчуття: світ недодав йому належного. А кому з поетів він додає, цей прагматичний світ? Адже без поезії можна прожити. Тому й поет сьогодні, пристосовуючись, намагається заховатись у гущу. В одному з Миколиних віршів є рядки:

А роль, яку ти вміло граєш,

Нам не говорить, хто ти є.

Ніби про самого себе, з напівіронічною мудрою посмішкою. Так, Микола у своєму часі до кінця не був прочитаний. Сьогодні починаємо його читати  по-новому – дивуємось, радіємо, збагачуємось Словом. Бо ж не хлібом єдиним живе людина.

Теги: Микола Матола, поезії, вірш

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати