Виповнилося 105 років з дня народження Марусі Кукурузової-Король

Зірка з болем сповіщала, що померла Маруся у будинку для перестарілих практично у неї на руках… Було надзвичайно важке прощання, бо з ним приходило усвідомлення своєї одинокості-самоти, своєї відрубності від українського і так досить скромного американського світу, свого осиротіння…

Сьогодні Марусі Кукурузовій-Король виповнилося 105 років. Вона варта того, щоб про неї згадати “незлим тихим словом”…

Народилася Марія Вороновська 1 січня 1907 року в Галичині в інтелігентній, середнього достатку родині, але виросла дівчина в Ужгороді. Маруся закінчила Ужгородську реальну гімназію. Оскільки з дитинства любила співати, то вже з третього класу вступила до церковного хору ім. Кирила й Методія, який регулярно співав тоді в Ужгородському катедральному соборі. Дівчина, маючи від природи дивовижної краси голос, швидко стала солісткою хору.

Після закінчення гімназійних студій Марія кілька років працювала на пошті по різних селах Закарпаття, а з часом отримала роботу в Ужгороді в страховому товаристві «Бескид», головою якого був Августин Волошин. Маючи велику любов до української пісні та глибокий потяг до українського театрального мистецтва, вступила в цей час до Руського театру «Просвіта». Працюючи одночасно солісткою театру і акторкою і притому отримуючи мізерну зарплатню, вона з успіхом грала, скажімо,  в опереті “Щасливчик Беппо” І. Франчича роль Вірджинії. З приводу цього Василь Ґренджа-Донський писав: “Гарна, молода дівчина, ще й з талантом, зробила на публіку враження тим більше, що вона тутешня, а нашою політикою в театральних справах було завше те, щоб при помочі наших братів-емігрантів витворити театр з місцевих сил. Її цей перший виступ приніс їй гарний успіх, а ми маємо надію, що в короткому часі буде з неї першорядна артистка”. Але пропрацювала в театрі Маруся недовго: з фінансових причин театр змушений був припинити свою діяльність.

22 червня 1929 року Марія Вороновська вийшла заміж за Павла Кукурузу, родом із ценральної України, який став на Закарпатті видавцем книжок та дуже популярного місячника “Пчілка”, журналу для молоді, батьків і вчителів. Молода дружина багато допомагала чоловікові у видавничій сфері. Так, Олександр Сливка згадує, що жило молоде подружжя над Ужем, напроти православної церкви, у будинку № 28: “Я часто заходив до них. Дружина Павла Марія, відома актриса і співачка крайового театру, багато допомагала чоловікові. Зустрічали вони мене, як рідного брата.” А Василь Ґренджа-Донський у газеті “Свобода” за 12 липня 1973 року залишив теплий спогад на “50-річний ювілей «Пчілки»”, де, зокрема, пише: “Треба згадати і про помічницю Павла Кукурузи Марусю Вороновську, актрису Українського театру в Ужгороді (також і співачку із знаменитим сопраном), що  стала його дружиною. Маруся Вороновська-Кукуруза багато допомогала, особливо в адміністрації журналу”.

Крім того, дівчина брала участь у громадському хорі Ужгорода ”Бандурист” під керівництвом диригента Платоніди Росіневич-Шуровської та виступала в новоствореному чеською владою “Карпаторусскому театрі”. Хоч як вона любила сцену, щасливою в цьому театрі не стала, бо довідалася, що вистави будуть давати не лише українською мовою, а й російською та карпаторуським “язичієм”. Усі артисти зголосилися за національністю, як “русскіє” або “русини”, а вона ж була єдиною, яка назвала себе українкою. “Була я там, як біла ворона між ними”, – згадує в своєму життєписі акторка. Їздила з театральною трупою на гастролі по селах і містечках Закарпаття і переконувалася, що народ сприймав українські п’єси з радістю, а російські – не розумів, тому вистави успіху не мали. У 1933 році четверо артистів, включно з Марусею, покинули “Карпаторусскій театр” і перейшли до українського театру “Нова сцена”, який зорганізували брати Шереґії – Августин та Євген. Тут розгорнулася праця на всю силу: їздили по усіх усюдах з гастролями – і люди їх всюди щиро зустрічали. Прекрасний голос Марусі – високе ліричне сопрано – чарував усіх. Здавалося, що театр має велике майбутнє. Однак світові події – віденський арбітраж, трагічна весна 1939 року, окупація Закарпаття, арешти українських активістів – перервали й працю театру. Мадяри арештували й Павла Кукурузу. Коли Марусі вдалося вирвати його з рук угорських нацистів, подружжя еміґрувало до Праги. Там з артистів-утікачів створилася театральна студія, до якої вступила й Маруся Кукуруза. Та й звідти прийшлось скоро тікати. Через Чехословаччину й Німеччину перебралися аж до Америки, до Міннеаполісу. Всюди, де тільки доля закидала її, вона одразу зголошувалася до церковних і громадських хорів. У Міннеаполісі була засновницею і протягом 33 років активним членом громадського хору “Дніпро”, довго співала в церковному хорі Міннеаполіса. Взялася вона тут і до праці з молоддю: з великим успіхом поставила п’єсу “Лісова пісня” Лесі Українки. Маруся Кукурузова – член Союзу українок в Ужгороді, в Празі і в Міннеаполісі; член Союзу артистів Чехо-Словаччини; член Об’єднання мистців української сцени (ОМУС), прийнята до Спілки театральних діячів України.
Хоч якою зайнятою вона була театром і громадською роботою, хоч здоров’я чоловіка, яке зруйнувалося в німецьких таборах, сильно турбувало її, вона ніколи не переставала сподіватися, що колись таки буде мати дітей. Тільки на 44-ому році життя, у 1951 році, будучи вже в Міннеаполісі, Господь вислухав її бажання і подарував їй донечку Оленку.

Павло Кукуруза помер в Міннеаполісі в 1978 році, що було тяжким ударом для Марусі, яка прожила з ним майже 50 років. З часом вона вийшла вдруге заміж за Романа Короля, родом зі Львова, який з любов’ю, ніжністю та відданістю заопікувався нею в її похилому віці, а особливо під час її недуги, яка положила її в ліжко на довгі місяці.

Зі спогадів Зірки Ґренджі-Донської: “Пізнала я Марусю ще в моїх дитячих роках, коли вона працювала в бюрі асекурації «Бескид», де працював книговодом і мій батько. Павло Кукуруза і мій батько стали щирими друзями, співрпацювали у видавництві, в літературі, у вихованні молоді, в усвідомлюванні народу. Наші дві родини проводили часто разом свята, планували зустрічі, їздили разом на прогульки по прекрасних карпатських горах. Коли Кукурузи втратили свого трирічного синка Павлика на початку 1930-их років, ми так само боліли їхньою втратою, як і вони. Коли наші родини осягали вимріяні мети у своїй праці на полю освідомлювання народу, ми разом втішалися нашими досягами, як одна родина.

Воєнна завірюха порозкидала нас по різних країнах і обі родини розійшлися різними дорогами по світі, щоб десь зачепитися і почати будувати собі нове життя. З Божої волі так сталося, що і Маруся з чоловіком, і я опинилися в Міннеаполісі. Це так, певно, доля хотіла, щоб ми могли жити близько себе і допомагати собі в умовинах, які спричиняли обом нам великі труднощі. Ніжність, любов і прив’язання Марусі до мене, давали мені відчути, що я знову маю маму коло себе. Вона була для мене завжди великою поміччю в моїх тяжких годинах життя. Я щиро вдячна Господеві, що звів нас тут разом, бо моя самота була б багато більш гіркою, коли б вона не стояла біля мене”.

Сьогодні згадуємо Марусю Кукурузову-Король як невтомну працівницю на полі виховання закарпатської молоді, наполегливого збирача духовного меду, співачку і акторку, адміністратора й видавця, як чесну, енергійну, шляхетну людину, котра чимало зробила для національно-культурного розвитку нашого краю, котра своїм знанням, жертовністю та любов’ю виривала закарпатський люд із темноти неосвіченості й безкультур’я, своєю подвижницькою працею вкладала цеглинку в розбудову української державності, розпалила вогнище, повз яке і сьогодні байдуже не пройдуть ті, хто уболіває долею рідного народу, кого вабить світло культури і науки.

Теги: Маруся Кукурузова-Король, пісня, театр

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати