"Гуцулики" як бренд Карпат нині існують виключно завдяки ентузіастам

Гуцульський кінь, або, скорочено, "гуцулик" – порода аборигенна, українська. Втім, її історія відома ще з часів завоювання римлянами даків. Римських воїнів дивували маленькі прудкі коники, які з вершниками несподівано з'являлися з лісу і так само швидко знову щезали десь у горах.

Аж до, практично, середини ХХ сторіччя гуцульські коні були основними помічниками наших предків у їх виживанні у складних умовах Карпат. Їх називають "розумними кіньми": якщо до "гуцулика" ставитися добре – він неодмінно віддячить взаємністю і доброю працею, але при цьому завжди матиме на все, що відбувається довкола нього, свою власну точку зору.

Як розповів на зустрічі з журналістами в прес-центрі "Закарпаття" голова фермерського господарства "Полонинське господарство" Олександр Ігнатенко, точне походження породи не з'ясоване – серед предків "гуцуликів" називають дикого коня тарпана, монгольських коней, говорять про домішки крові коня Пржевальського, хтось доводить, що підчас турецьких воєн в нього "долили" кров арабських коней. Та як би там не було, з усієї цієї суміші видів і порід у важких умовах лісових Карпат природа відібрала і залишила тільки те, що саме тут було найголовнішим, найнеобхіднішим.

Нині гуцульських коней розводять у всіх прилеглих до Карпат країнах Центрально-Східної Європи – з часів Другої Світової війни зберегли їх в Угорщині, є вони у Словаччині, відносно багато їх є у Польщі. До 1949-го року перший том Племінної книги по гуцульських конях вівся і в Україні, але потім, як і все українське, її закрили, і лише щойно кілька років тому, завдяки коням, ще раніше придбаним закордоном, відновилася робота по створенню другого тому.

Тепер в Україні діють лише три племінні репродуктори – це фермерське "Полонинське господарство" на Великоберезнянщині, "Золота підкова" в селі Андріїївка Ужгородського району та НВА "Племконецентр" в селі Голубине на Свалявщині. Були ще два племінні господарства на Івано-Франківщині, але нині власне племінною справою вони вже не займаються.

Фахівці "Полонинського господарства", каже Олександр Ігнатенко, вирішили не винаходити нічого нового, а тому пішли шляхом відновлення і закріплення ключових якостей гуцульської породи в притаманних її виникненню і формуванню жорстких природних умовах. Власне цим це українське конегосподарство, якому вже більше 10 років і в якому нині утримується 57 гуцульських коней, відрізняється від решти, де коней утримують в занадто комфортних умовах, цим самим поступово втрачаючи головне. В цьому плані ферма в Прелуках є унікальною не тільки в Україні, але й у Європі загалом. Вона знаходиться на висоті 1000 метрів над рівнем моря, під полонинами Рівна і Гостра. І 10 років планомірної племінної роботи в підсумку дали можливість наблизитися до того стандарту породи, який існував сторіччями до того.

Ніхто не вірить, розповів Олександр Ігнатенко, що маленький "гуцулик" навіть у дистанційних кінних пробігах може змагатися на рівних з арабськими кіньми. А тому тут же, аби розвіяти всі сумніви, продемонстрував представникам мас-медіа результати 4-го етапу чемпіонату України, де закарпатські "гуцулики" в забігу на 30 і 40 кілометрів прийшли до фінішу першими, а нещодавно в забігу на 60 кілометрів арабський кінь випередив малого "гуцулика" всього на лічені секунди...

Нині на конефермі в Прелуках практикуються одно- і дводенні кінні маршрути, в яких без проблем можуть брати участь люди, які досі ніколи не сиділи у сідлі. Унікальність "гуцуликів" полягає не тільки у добрій вдачі, працездатності і покладистості, а й в особливій плавній манері ходу – вони не скачуть, як інші коні, а ніби плавно пливуть над землею...

До речі, як прозповів пан Олександр, справжні "гуцулики", попри зовнішні непоказність і невойовничість, здатні самі відбититися від вовків, однак саме тому вони доброзичливі й у ставленні до людини – бо знають, що у скрутну хвилину вона прийде їм на допомогу.

Більш екологічно виду туризму, аніж кінний, у нас, мабуть немає, – продовжив розмову фахівець з питань екологічно зорієнтованих видів туризму Павло Павлі. Люди тягнуться до цього, бо це безпосереднє спілкування з живим – з конем, з природою. І більшість туристів, як бачимо зі статистики, віддають перевагу саме таким активним видам відпочинку.

На жаль, наголосив пан Павло, кінний туризм наразі не отримав необхідного визнання (вже не говорячи про підтримку) в сфері туристичних послуг України. І це попри те, що він є абсолютно ексклюзивним завдяки унікальності самої породи. Саме тому "гуцульське" конярство тримається нині виключно на ентузіазмові таких людей, як Олександр Ігнатенко, Василь Гарат (який власне свого часу і започаткував цю справу в нашому краї) та інші. Тому на Закарпатті цей вид туризму розвивається по-суті спонтанно, наголосив Павло Палі. Якихось правил гри в цьому напрямку, на жаль, по сьогоднішній день ми не маємо. А попри те маємо в цьому плані справді фантастичний результат – надзвичайно притягальний для туристів, а тому домінантний у "букеті" екологічно зорієнтованих видів туризму. Нині гуцульські коні значною мірою визначають майбутнє "зеленого" туризму на Закарпатті, поступово стаючи однією з візитівок краю.

"Злітаються" на "гуцуликів" в Україну і туристи з ближчого і дальшого європейського закордоння. Там туризм настільки "загнано" в рамки чітко визначених і промаркованих туристичних маршрутів, що за простотою, щирістю і романтикою чужоземці все частіше їдуть до нас. Ну і, звичайно ж, притягують до нас закордонних туристів і дуже лояльні українські ціни. Бо якщо говорити про вартість тих послуг, що їх надає, до прикладу, "Полонинське господарство" пана Олександра, то в цьому випадку, каже Павло Палі, коефіцієнт варто би було ставити в декілька разів вищий. Загалом перспективи кінного туризму, каже він, на Закарпатті і в українських Карпатах дуже добрі. Поки що ж цю позитивну тенденцію стримує цілий ряд факторів – погана інфраструктура, загалом "ті речі, про які зараз банально говорити".

Попри всі труднощі і негаразди, зауважив пан Павло, справа розведення гуцульського коня у нас жива і розвивається. І тому визнав за необхідне звернутися до людей, чиєю роботою є "ставити якийсь підпис на документах", щоби вони зрозуміли і прониклися проблемами людей, які займаються цією нелегкою справою. Бо, на жаль, нерідко усі починання такого роду з часом впираються в банальний бюрократизм – починаючи від володіння землею і закінчуючи питаннями юридичного статусу цього підприємства.

Гуцульського коня нещодавно визнано брендом Карпат. І це, наголосив Павло Павлі, мають зрозуміти керівники на всіх рівнях. Бо іншого, каже він, нам тут не дано. Майбутнє гірських регіонів – це екологічні полонинські господарства, екологічно зорієнтовані активні види туризму.

"Розведення гуцульських коней – це справді нелегка справа, – підсумував на завершення розмови Олександр Ігнатенко. – Але особисто я є справді щасливою людиною, бо займаюся справою, про яку мріяв з дитинства..."

І цим своїм щастям він щедро і щиро ділиться з іншими...

Олександр Ігнатенко

Павло Павлі

Теги: гуцулик, гуцульський кінь, Олександр Ігнатенко, Павло Павлі

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати