Поет і вчений Василь Довгович: нині і присно (ФОТО)

Встановлення меморіальної дошки Василя Довговича

На цю небуденну імпрезу золотарівці запросили чимало поважних гостей. Науковець Наталія Вигодованець, виступаючи з вітальним словом, відзначила справжню європейськість Василя Довговича, якою мають пишатися не тільки односельці письменника, а й уся Україна. Літературознавець Наталія Ребрик нагадала, що Довгович був настільки різнобічно обдарованим, що навіть одного з його талантів вистачило б для того, аби заслужити пам'ять нащадків. Коли п. Наталія попросила, щоб у залі підняли руки ті, хто має прізвище Довгович-Довганич-Бабич, то це був чи не весь зал рук. "Саме на вас, – сказала пані Наталія, – і покладена відповідальність віднайти могилу, як також і портрет свого великого земляка". Скульптор Богдан Корж зробив барельєф Василя Довговича, як збірний образ золотарівських Довганичів, оскільки ще не віднайдено жодного зображення портретованого.

 

 

 

До свята прилучилися заступник Хустської РДА Михайло Попович, депутат За­кар­патської обласної ради Василь Пригара, Генеральний консул Угорської Республіки у м. Берегово Іштван Товт. Високого слова подяки заслуговеє педагогічний та учнівський колектив на чолі з директором школи Антоном Довганичем та невтомним організатором подібних свят Наталією Гайдур.

 

"У незалежній Україні спадщина Василя Довговича нарешті іде до тих, для кого писалася і призначалася понад півтора століття тому", – констатувала у "Вступних зауваженнях" до книги "Василь Довгович: людина Бароко" Наталія Іванівна Вигодованець, доцент кафедри української літератури Ужгородського національного університету. Це було одинадцять років тому, тоді, на зламі епох: нарешті сталося! Так, поколіннями нагромаджувана спадщина, століттями замовчувана й перероблювана "на потрібний манір", – той весь інтелектуальний і духовний багаж, що роками акумулювався в найкращих головах нашої нації, нарешті став доступним. Усім і кожному. Вчителю й учневі, викладачу й студентові, пересічній людині й свідомому громадянинові суверенної незалежної України...

 

Саме ця "доступність" стала каталізатором у формуванні нової генерації, наступного покоління. А каталізатори, як ми знаємо, мають двояку властивість: або пришвидшувати, або ж сповільнювати реакцію. Таким чином, доступність, водночас, є непохибним лакмусом нашої спроможності.

 

З осягенням вміння писати, з того самого моменту, людина змогла себе увіковічувати. Ми достоту не знаємо нічого про людей, особистостей, що жили і творили в дописемний період, з тої простої причини, що усна мова існує тільки в теперішньому часі (один раз сказане вже не взяти назад, не нарощуючи до нього нового: "виправити" дивним чином означає "додати". У своїй мові я нічого не можу зітерти, закреслити, скасувати – я можу тільки сказати "скасовую, закреслюю, виправляю", тобто продовжувати говорити далі). З осягненням письма, здавалося б, що така проблема, як "забуття", вирішена. І ми впевнені, що вона вирішена, проте вирішення далеко не підпорядковується тільки нашому впевненню у ньому.

 

Затримаємо на цьому Вашу увагу.

 

Мудрий Парменід з Елеї якось написав: "Те, що може помислитись, і те, ради чого існує думка, – одне й те саме; бо ти не можеш знайти думку без чогось такого, що існує і що якось називається".

 

Суть цього аргументу така: коли ви думаєте, то думаєте про щось. Коли вживаєте назву, це мусить бути назва чогось. Тому як думка, так і мова потребують об'єктів поза собою самими. А оскільки ви можете думати про щось або говорити про нього коли завгодно, то все, про що можна говорити чи думати, мусить існувати вічно. Отже, ніяких змін не може бути, оскільки зміна полягає в тому, що речі постають і зникають.

 

Це перший приклад у філософії, коли аргументація йде від думки й мови до світу загалом. Її, звичайно, не можна прийняти як слушну, але варто розглянути, який елемент істини вона містить.

 

Ми можемо викласти цей аргумент таким способом: якщо мова не просто нісенітниця, то слова повинні щось означати, і загалом вони повинні означати не просто інші слова, а щось таке, що існує незалежно від того, говоримо ми про нього чи ні. В даному разі, наприклад, ми говоримо про Василя Довговича. Якби не існувало історичної особи з таким ім'ям, то це ім'я, очевидно, не мало б ніякого значення, і всі фрази, які містять його, були б абсурдні. За Парменідом, Василь Довгович не тільки мусив існувати в минулому, а в певному розумінні мусить існувати й тепер, оскільки ми й досі можемо вживати його ім'я з якимось сенсом. Це здається очевидно неістинним, але як нам обійти Парменідів аргумент?

 

Візьмімо якусь уявну особу, приміром Гамлета. Розгляньмо твердження: "Гамлет був принцем данським". В певному розумінні воно істинне, але не в чисто історичному. Істинним твердженням буде: "Шекспір каже, що Гамлет був принцем данським", або, ще докладніше, "Шекспір каже, що існував принц данський, який звався Гамлетом". Тут уже нема нічого уявного. Шекспір, і Данія, і сполучення звуків "Гамлет", – усі реальні, але сполучення звуків "Гамлет" не є реальним ім'ям, бо нікого в реальності не звуть Гамлетом. Коли ви скажете: "Гамлет – це ім'я уявної особи", – це не буде точне твердження; слід би сказати: "Згідно з уявою, Гамлет – ім'я реальної особи".

 

Гамлет – уявна особа; одноріг – уявний вид тварин. Деякі твердження, що містять слово "одноріг", істинні, декотрі – хибні, але не прямо. Розгляньмо твердження "одноріг має один ріг" і "корова має два роги". Щоб перевірити друге, треба глянути на корову; не досить буде заявити, що в деяких книжках про корів сказано, ніби вони мають роги. Але свідчення того, що одноріг має один ріг, можна знайти тільки в книжках, і насправді правильним твердженням буде: "Деякі книжки твердять, ніби існують тварини з одним рогом, звані "однорогами". Всі твердження щодо однорогів насправді є твердженням щодо слова "одноріг", так само, як усі твердження про Гамлета насправді стосуються слова "Гамлет".

 

Але очевидно, що в більшості випадків ми говоримо не про слова, а про те, що ці слова означають. І це вертає нас до Парменідового аргумента: коли якесь слово може бути вжите із значенням, то воно мусить означати щось, а не ніщо, а тому те, що означає це слово, повинне в якомусь розумінні існувати.

 

Що можемо сказати про Василя Довговича ми? Здається, є тільки два варіанти: один – що Василь Довгович і досі існує, а інший – коли ми вживаємо слова "Василь Довгович", то насправді не говоримо про людину, яка мала це ім'я. І те, й друге видається парадоксальним, але друге менш парадоксальне, і ми спробуємо показати, в чому воно істинне.

 

 

 

Парменід вважає, що слова мають стале значення; це й справді основа його аргументації, яку він має за неспростовну. Та хоча словник або енциклопедія й дають нам те, що можна назвати офіційним, суспільно санкціонованим значенням слова, жодні двоє людей, які вживають те саме слово, не мають на думці того самого значення.

 

Сам Василь Довгович міг уживати своє ім'я і слово "я" як синоніми. Він міг сприймати свої власні думки й рухи свого тіла, а тому міг укладати в своє ім'я повніший зміст, ніж будь-хто інший; Довговичеві друзі в його присутності могли сприймати рухи його тіла й угадувати його думки, для них ім'я "Василь Довгович" ще позначало собою щось конкретне з їхнього власного досвіду. Після його смерті їм довелося замінювати безпосереднє сприймання спогадами, а це пов'язане зі зміною в процесах мислення, що відбуваються при згадці про його ім'я. У нас, що ніколи його не бачили, процеси мислення ще інакші. Ми не можемо згадати його портрет і сказати до себе: "Так, це він", бо на сьогодні жодного зображення Василя Довговича ще не віднайдено. Хоч уже пішов між народ образ Довговича, що його виродила уява художника Михайла Беленя. Зараз про це не говоритимемо. Ми також не можемо стати перед могильним хрестом і сказати: "Тут покоїться прах видатного українця", бо такої могили у великому місті Хусті також ще не віднайдено. "Але ж як близько до серця лежить в спокушеної моральністю людини те, – писав 1824 року Василь Довгович, – щоб поширювати саме добру славу про геройську країну і щоб якомога більше світочів осяювало її і в далекому Майбутньому, навіть тоді, коли над останками Письменника, перетвореними у прах рукою хімії століть, не пломенітиме жоден каганець!" Ми не впоралися з хімією, але й не шкодуємо ювілейних епітетів про славного Довговича, власне про якого можемо сказати не так уже й багато.

 

 

 

Повернемося до філології. Про Довговича можемо твердити: "Один із засновників Угорської академії наук". Або ж, якщо ми зовсім невігласи, то він може бути для нас просто "чоловіком, якого звали Василь Довгович". Хоч би що навіювали нам звуки його імені, це буде не він сам, а щось присутнє тепер у наших почуттях, пам'яті чи думках. Це показує хибність Парменідової аргументації.

 

Ця безнастанна зміна у значеннях слів прихована тим фактом, що загалом вона не впливає на істинність чи хибність висловлювань, у яких виступають відповідні слова. Коли ви візьмете будь-яке істинне твердження, де згадується ім'я "Василь Довгович", воно, як правило, залишиться істинним, коли ви заміните це ім'я словами "Один із засновників Угорської академії наук". Але з цього правила є винятки. До заснування Академії, хтось міг сказати: "Я сподіваюся, що Василь Довгович буде одним з тих, хто заснує Угорську Академію Наук", але він не міг сказати: "Я сподіваюся, що один із засновників Угорської академії наук стане одним із засновників Угорської академії наук", – якщо тільки той хтось не захоплений надміру законом тотожності. Але неважко скласти правило для виключення цих винятків, а в решті випадків ви можете замінити "Василя Довговича" будь-яким описовим виразом, що стосується тільки його самого. І тільки завдяки таким виразам ми знаємо те, що знаємо про нього.

 

Парменід твердить, що, оскільки тепер ми можемо знати те, що звичайно вважають минулим, воно не може бути справді минулим, а мусить у певному розумінні існувати й тепер. Звідси він висновує, що такої речі, як зміна, не існує. Те, що ми говорили про Василя Довговича, спростовує цей аргумент. Можна в певному розумінні сказати, що ми не знаємо минулого. Коли ви щось пригадуєте, це пригадування відбувається тепер, і воно не тотожне з об'єктом пригадування. Але це пригадування дозволяє описувати минулу подію, а для більшості практичних потреб різниця між описом і описаною річчю неістотна.

 

Уся ця аргументація показує, як легко виводити метафізичні висновки з мови і що єдиний спосіб уникнути фальшивих аргументів такого типу – це заходити в логічному й психологічному дослідженні мови далі, ніж це робила більшість метафізиків.

 

Проте ми гадаємо, що якби Парменід міг воскреснути й прочитати наші міркування, він би назвав їх украй поверховими. "Звідки ви знаєте, – спитав би він, – що ваше твердження про Василя Довговича стосується минулого? За вашими власними словами, пряме посилання можливе тільки на речі, наявні тепер, – ваші спогади, наприклад, відбуваються тепер, а не в той час, який ви, по-вашому, згадуєте. Коли ми маємо визнати пам'ять за джерело знання, то минуле має бути в нашій уяві тепер, а отже, мусить у певному розумінні існувати й досі".

 

Ми не намагатимемося спростовувати цей аргумент зараз, бо це потребувало б обговорення надто складної проблеми пам'яті. Ми прагнули показати, що філософські теорії, коли вони важливі, можуть бути відроджені в новій формі після того, як їх у первісній формі спростовано. Спростування рідко буває остаточне; переважно – це тільки прелюдія до дальшого вдосконалення.

 

Отож, ми довели, що у певному розумінні Василь Довгович як Василь Довгович існує в наших думках. Ми можемо легко послуговуватися його іменем, вживаючи в тому чи тому значенні.

 

 

 

Ювілеї, визначні дати, імпрези тощо мають ту особливість, що ставлять наріжним каменем, серединою світу постать, подію, явище чи щось ще інше і, таким чином, провокують особливу акцентацію, яка може грішити надмірністю або ж поверховістю.

 

Наше переконання у виїмковості й геніальності Василя Довговича є самодостатнім. Тому, говорячи про академіка Василя Довговича з точки зору сьогоднішнього осягнення, ми не стільки хочемо показати велич Довговича, скільки прагнемо зосередитися на проблемі прочитання його величезної спадщини.

 

Прочитання Довговича найперше вирізняється тяглістю й очевидною вибірковістю. Переконливо підтверджують це дбайливо складені Довговичем реєстри власних праць – публікованих, рукописних і навіть запланованих.

 

Спобуємо осягнути, чому до сьогодні залишається непрочитаним Довгович-Філософ. Це особливо важливо для нас з тієї причини, що йдеться про до певної міри амбітне намагання створити власну оригінальну філософську систему. Філософія – основна справа життя Довговича. Про це говорить Ференц Толді у пропам'ятному виступі на зборах Угорської академії наук, на цьому акцентує Федір Потушняк у "Короткому нарисі філософії...", з цим погоджуються Енциклопедії й дослідники тощо.

 

Згадаємо кілька назв. Це:

 

1. Підготовчі матеріали до нової філософії (1820-1830).

 

2. Природний пошук Бога-творця з точки зору світу, яке проповідував на відпусті в Імстичові у формі промови до народу на руській мові, а тепер, пристосувавши до вчених учнів, на угорській мові видає автор Василь Довгович, довжанський парох і архідиякон в Будині буквами королівського угорського університету 1823.

 

3. Про створення світу кроком вище Канта і Нютона (оригінальна думка)

 

4. Будова всього видимого світу подана науково згідно з найновішими уявленнями. Кошиці, 1827.

 

5. Стремління показати існування Бога.

 

6. Попередні дослідження про сутність людського розуму.

 

7. Оригінальні дослідження про природу душі (лат. мовою).

 

8. Просвіщення світу (теорія Єнга згідно з оригінальним розумінням).

 

Ф. Толді зазначає, що всього Довгович має їх близько тридцяти. Опублікованих кілька. "Але, – каже він, – взяте за мету створення власної системи не здійснилося". Ця теза – "на жаль, не здійснилося" – стала мандрівним моментом достоту в усіх публікаціях щодо філософії Довговича.

 

Вражаюче висока оцінка Ференцом Толді Довговича в короткому часі по його смерті – особливий аргумент, оскільки є судженням сучасника й колеги, фахового юриста й літературознавця, німця з походження. Останнє, до речі, також дає підставу для окремих роздумів.

 

Маємо не такий вже великий досвід роботи над науковими текстами Василя Довговича, але він є цілком достатнім для висновку про їх надзвичайно високий інтелектуальний рівень, вражаючі знання предмета розмови, глибина суджень, чіткість, аргументованість й послідовність викладу. Зважмо і на такий, уже незаперечний факт, який увиразнився в процесі освоєння спадщини Довговича. Мовознавство  Довгович власним досвідом випереджає на кілька десятків років утвердження етимології як науки. Етнографія – Довгович стає власне першим українським автором, який чітко формулює предмет, завдання і методологію етнографії як науки, знову ж – значно випереджаючи її утвердження як такої. І все це не лише в Україні, й не стільки в Україні, як у світі. Зрештою, гляньмо на поетичний спадок Довговича. Чи вдасться нам відшукати в "Поематі" бодай один текст, що був би недоречним чи то пак прохідним. Згадаймо, наскільки важко віднайти більш-менш пристойний літературний текст в його сучасників і наступників.

 

Таким чином, можемо мати уяву, що містять ті умовних тридцять праць Довговича, які він дбайливо описав за обсягом, форматом, оправою, станом готовності тощо, але які залишаються непрочитаними. Бо й Федір Потушняк, що безперечно найсумлінніше опрацював філософію Довговича, мав до диспозиції лише публікації в "Науковому збірнику" та "Верхньоугорській Мінерві".

 

Знову зацитуємо Ференца Толді, який, до речі, послідовно наголо-шував на руськості Довговича: "Філософські рукописи, як дослідження, так і підготовчі матеріали.., підтверджують, з якою серйозністю він ставився до обраної ним святині: там його праці латинською "Investigatio in naturam animae rationalis" у двох томах, "De homine gua ente rationali" у двох томах, там "право розуму", там об'ємні психологічні та соматологічні дослідження. Але взяте за мету створення власної системи не здійснилося".

 

Чи є для нас великою втратою те, що Довгович "на жаль, не створив власної системи", хоча маємо серйозну підозру, що він її таки створив, чи більше втрачаємо від непрочитання космосу Довговича, побудованому, за його ж визначенням, на осягненні природи людського розуму.

 

Знову ж. Нам майже нічого не відомо про тогочасну рецепцію філософських праць Довговича, хоча вона мусила мати ширший резонанс, оскільки зачіпала багатьох, і не лише віденських вчених.

 

Лише загальне уявлення маємо про кількаразово подавані Довговичем обширні матеріали до термінологічного філософського словника Угорської академії наук, як також і про список слів до великого словника угорської мови, які Довгович радив не мадяризувати, про 96 сторінок складеного ним латино-угорського словника, про 32 сторінки астрономічної термінології... Можна продовжувати.

 

Не без здивування усвідомлюємо, що причиною тяглості прочитання академіка Довговича є далеко не завжди мовний бар'єр, за який часто ховаємося. "Великий катехизм для дітей парохіальних та інших шкіл" (до речі – підготовлений Довговичем до друку) має 176 сторінок. "Підручник для дітей з християнської католіки" руською й угорською мовами, як зазначає Довгович: "готовий до друку, в красивій оправі".

 

Окрема тема: Василь Довгович і Андрій Бачинський. Про Бачинського чи хтось і сказав вагоміше слово, ніж це зробив Довгович. Але ж і можливість самореалізації Довговича корінням в особі й добі Бачинського.

 

Поза сумнівом, те, що цього року академіка Довговича в Золотареві вшановано відкриттям меморіальної дошки, мало б нас тішити. Воно й тішить до певної міри, бо, зокрема, Богдан Корж запропонува своє оригінальне бачення образу Довговича у бронзі (оскільки так ще й не віднайдено його портрета ні в нас, ні за межами України). Тішить тим, що знову і знову порушувалося питання про присвоєння Золотарівській школі імені Довговича, і в цьому були одностайні всі – і директор школи Антон Довганич, і заступник голови Хустської райдержадміністрації Михайло Попович, і депутат обласної ради Василь Пригара, і, звичайно педколектив, учасники і гості урочистого зібрання. Засмутила, щоправда, поверхова промова Генерального консула Угорської Республіки у м. Берегово Іштвана Товта, з його упертим акцентуванням на "трьох братніх народах" – угорському, русинському й трохи українському. Цьому панові була б корисною порада залишити русинів у ХІХ столітті, а в ХХІ потроху звикати до українців. Ми ж приречені на сусідство, і тут нічого не вдієш.

 

Сьогодні уже можемо взяти до рук і видання досліджень Наталії Вигодованець, і працю Довговича "Зауваження до етнографії як до науки" у перекладі Наталії Коляджин (яка успішно продовжує освоювати духовні простори Василя Довговича), і працю Йосипа Дзендзелівського, Юрія Сака та Яноша Штернберга "Василь Довгович – зачинатель угорсько-українських та угорсько-російських лексичних сходжень", що є першим ґрунтовним дослідженням мовознавчої спадщини академіка Довговича.

 

Веселий Шані, герой вистави Василя Довговича "Джерело безсмертя", зіграної на сцені ужгородської семінарії зимою 1811 року з участю автора, розмірковує:

 

 

Шані знайшов джерело безсмертя. Він переміг себе:

 

 

Власне, тут сказане все, що потрібно для осягнення спадщини Василя Довговича. Та, може, завершити варто б віршем Івана Ребрика, написаним 21 вересня до відкриття меморіальної дошки видатному землякові: