Золтан Мичка: "Я досягнув усього, не виїжджаючи з рідного Мукачева"

Напевне, було би дуже наївно з нашого боку розповідати мукачівцям про людину, яку вони обрали Почесним громадянином. Тому перейдемо відразу до нашої розмови.

– Золтане Федоровичу, що змінилося у вашому житті після того, як ви отримали звання Почесного громадянина міста?

– Це звання дуже багато до чого зобов'язує. Найперше, я розумію, що повинен бути прикладом як для сьогоднішньої молоді, так і для наступних поколінь. Мої батьки, діди, прадіди виросли тут. Я маю зафіксовано в документах, щонайменше, 4 покоління моїх предків жили тут, працювали і поховані на міському цвинтарі. Очевидно, що багато чого мені передалось генетично. Якщо раніше я завжди був патріотом свого міста, то ця нагорода примушує мене бути вдвічі, втричі більшим патріотом. Я виріс серед цієї архітектури, бруківки, серед неповторних пейзажів, що оточують місто. Серед мукачівців, які надихали мене на творчість. Усього я досягнув, не виїжджаючи з рідного Мукачева. Тут присутня аура, яка просто змушує творити.

– Як сім'я поставилася до вашого здобутку?

– Я з самого початку не був прихильником того, щоб мою кандидатуру висували на це звання. Але вдома мене переконували: "Адже ти об'їздив сотні виставок зі своїми картинами в десятках країн, і завжди на підписах стояло "Мукачево". І ти ніколи не зганьбив свого міста". Також виявилось, що у мене багато симпатиків, що висунули мою кандидатуру. Зрештою, я змирився, бо був переконаний, що серед таких великих людей, які були тоді кандидатами, мене точно не оберуть. Варто додати, що без порозуміння в сім'ї я не досягнув би й половини своїх здобутків. Люди творчі інакше дивляться на світ, тому завжди здаються оточуючим трохи дивакуватими. І якщо у сім'ї немає елементарного розуміння цього, митець буде наче птах з обрізаними крильми. Мені з цим пощастило.

– Мукачівська картинна галерея у сьогоднішньому вигляді з'явилась завдяки вам. Чому ви вирішили боротися за приміщення колишнього Будинку побуту?

– Історія картинної галереї в Мукачеві досить цікава. До 1986 року у приміщенні каплички, що біля Католицького собору, розміщувався... торгівельний склад. За Горбачова це приміщення віддали під картинну галерею. Там тоді були фрески ХІІІ-XIV століть. Згодом стало відомо, що новозбудоване приміщення Будинку побуту повинне перейти у приватні руки. Ми разом з Іваном Бровді пропонували зробити там картинну галерею, але справа стояла на місці. Наприкінці своєї каденції Василь Ільтьо все-таки підписав розпорядження про передачу приміщення Мукачівській картинній галереї. Коли мером став Віктор Балога, він зібрав нас і попросив окреслити йому перспективи культурного розвитку міста на 10 років. Ця програма продовжується і сьогодні. Балога став першим за всі часи, хто стримав своє слово. Якщо відповідати на питання: "Навіщо я це робив?", то завдяки численним симпозіумам у розвинутих європейських країнах, мені довелось багато побачити, оцінити, проаналізувати. Я бачив, що заклади культури не тільки естетично виховують, вони виконують функцію формування еліти міста. Спостерігаючи, як налагоджена культура в Європі: музеї, галереї, – набирався досвіду, переживав, чому такого немає в Мукачеві. Наше місто сьогодні йде нормальними кроками до цивілізованої Європи. Ми уже в Європі, тільки нам самим треба стати європейцями. А якщо ми не будемо підтримувати свою власну культурну традицію, тоді ніхто не буде до нас серйозно відноситися. Ми втратимо свою самобутність, і тоді після вступу до Євросоюзу ми просто станемо частиною "союзу багатих людей".

– Так у чому, на вашу думку, самобутність закарпатського мистецтва?

– Схоже питання мені ставив журнал "Закарпаття". В історії Закарпаття XX ст. можна виділити відому генерацію Ерделі, Бокшай, Манайло, Коцка, Контратович. Як це так, що завдяки своєму таланту вони так високо піднялися серед нас на Закарпатті? Чому не відбулось такого значного розвитку і в культурі? У той час, як митці досягли таких висот, культура нації, просунулась хіба на декілька кроків уперед. Адже якщо можливо, що на нашій Закарпатській землі ці особистості змогли піднятися на рівень Європи, будучи прив'язаними до цієї землі... тоді нам необхідно вірити, що на полі битви міжкультурної війни вони вибороли визнання у перших рядах. Якщо ми шукаємо той шлях, то хай їхній приклад стимулює нас до цих пошуків. Традиції мистецтва, в яких воно може розвиватися далі, є майже відсутніми. Сторічні війни, політичні протиріччя блокують розвиток цих традицій. У протиріччях змучена нація в довгочасній інертності, навіть коли і пробуджується, то свою основну увагу спрямовує на виборювання власних прав. Основу свого прожитку вбачає у освоєнні власної землі. І не бачить змін у перетвореннях, які відбуваються у європейських державах. Пробудження національної сили чим далі, тим більше спрямоване на виборювання власних прав. Та виборовши їх, було б доцільним чим більше сили спрямувати у формування своєї національної культури та мистецтва. За сучасними оглядами дійсному майстру необхідно бути думаючим психологом, щоб втілити задумане та самовиразитися в окремих талантах, де закодовані власні мистецькі цінності. Та так їх розвивати, щоб кожен із них знайшов власне самовираження. Тільки так виконувана майстром робота може бути корисною у сучасному лабіринті мистецтва.

– Які з ваших виставок вам найбільше запам'яталися?

– З останніх, звичайно, персональна виставка в Київській Національній Академії мистецтв та виставка творчості народів СНД у Москві, де Україну представляло п'ятеро митців, і усі – з Закарпаття. Відчуття виставки для творця є дуже важливим. Тут не може бути фальшу, тут митець максимально щирий – адже через кожну його роботу глядач наче розглядає його наскрізь. Було дуже приємно, коли мої колеги, мистецтвознавці, академіки високо оцінили мою творчість. Вони визнали, що моя творчість перспективна, має право жити, і в цілому я – на правильному шляху. – У численних публікаціях Золтана Мичку називають не просто художником, а й філософом, мислителем... – У мене така філософія – націю створюють митці. У мистецтві закладене все – і культура, і філософія, і національна ідентичність. І чим розвинутіше мистецтво, тим вище стоїть нація. Країна, що немає культурного спадку – це просто обгороджена територія з людьми. Нам ще треба кілька поколінь, щоб ми почали рахуватись самі з собою, щоб ми змогли самі сприйняти свою ідентичність.

Досьє. Мичка Золтан Федорович Народився: 24.08.1949 Місце народження: м. Мукачево Закарпатської обл. Біографія: Живописець. У 1972 році закінчив відділення художників-оформлювачів Одеського обласного будинку народної творчості. Член Національної Спілки художників України з 1984 року. Учасник художніх виставок: обласних та всеукраїнських – з 1973 року, закордонних – з 1987 року. Учасник міжнародних пленерів та симпозіумів. Твори закуплені Дирекцією виставок Національної Спілки художників України, Міністерством культури та мистецтв України, зберігаються в Національному художньому музеї України, в музеях Одеси, Харкова, Полтави, Ужгорода, в картинних галереях Вінниці, Луцька, Сімферополя та російських міст Дмитрова, Іванова, Грозного, Владимира. Лауреат обл. премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі (1984) Заслужений художник України (2000) Народний художник України (2006) Державна нагорода Угорщини "Prо Cultura Hungarica" (2009) Депутат Мукачівської міської ради VI скликання (2010) Почесний громадянин міста Мукачева (2011).

Теги: Мичка, галерея, картини, художник

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати