Іван Ілько: "Закарпатську школу живопису зробив патріотизм..." (ФОТО)

Це — фундаментальна річ європейської культури. Хто не сповідував його, пішов у небуття.

 

Патріотизм починається з наріжного каменя — поваги до батька й матері. Фундаментальний базис отчого порогу є джерелом і фактором розвитку. Всі видатні імена, які маємо, позначаються в кожному індивідуумі своєю печаттю патріотизму. Наприклад, Міхай Мункачі з Мукачева. Він уже в розквіті сил узяв своїм іменем назву провінційного містечка. Хіба це не подяка отчому дому? Так він і ввійшов у історію мистецтва. Батьки Ігоря Грабаря мусили залишити своє обійстя в Чертежі, переїхати спершу до Львова, а відтак до Москви. До дев'ятирічного віку Ігор усе ж пізнав своєю глибокою дитячою душею Закарпаття. Став затим одним із основоположників російської культури, фундатором російської естетичної думки. А в 50-х роках минулого століття зібрав велику партію своїх робіт і привіз в обласний художній музей, так віддячившись отчому порогу. Цей духовний акт підняв закарпатське малярство на певний щабель, бо Ігор Грабар потім скрізь уже фігурує як закарпатський художник. Імре Ревес працював у Будапешті, але похований у Виноградові, бо повернувся до отчого дому. Ерделі Гриць (пізніший псевдонім Адальберт) міг жити в будь-якій столиці Європи і бути визнаним там, але його потягло до отчого дому. Він увіковічнив себе цим поривом. Поки цієї землі, ім'я Ерделі буде в перших рядках народної поваги. Це можна мовити про Манайла, Коцку, інших художників. Тому патріотична основа творчості — обов'язкова. Хто не хоче з цим погодитися — буде перекреслений часом. Протилежність таким забудькам — Ласло Пушкаш. Запросили його в Будапешт, дали житло для родини. Зазнав він там європейської слави, та поклик отчого дому привів в Ужгород в ролі... священика. Тепер він — протоієрей Кафедрального собору. Це просто дивовижно.

 

 

 

— Так, я продовжую його. Один київський критик сказав, що і Ерделі, і Манайло, і Шолтес — це вихідці з інтелігентських сімей, вони виросли в трохи іншій обстановці, їхня любов до етносу прищеплена з дитинства, а потім розвинута, кожен з них проникнув у суть етнографічного, що ми й бачимо. А Ілько, зазначав критик, народився в цій етнографічній обстановці, її не треба йому прищеплювати через "раціо", адже хлопець і постоли носив, бо іншого взуття не було, і омивався народними звичаями, наче ранковою водою з криниці.

 

Тобто я виріс зсередини в своєму народі. Це відчувається в певній документальності, образному формуванні, підтекстах кожної роботи. А Манайло був завжди жорстким у своїх оцінках до всіх, але, дивовижна річ — до нього всі тягнулися. Під кінець навчання в Ужгородському художньо-прикладному училищі в нас склалися дуже добрі стосунки. Він любив театральне мистецтво, а я допомагав йому робити в натурі різні декорації і сам виготовляв. Та головна грань близькості — це наша народна культура. Федір Федорович був настільки занурений у неї, що тільки тепер можеш відчувати його як величезну духовну брилу. Це вже зникло з часом, головним чином від утвердження і ходи колективізації, яка знищила натуральне господарство, що було основою і духовності. Самобутня етнографія ж виходить із обрядів, які супроводжували повсякдення. Наш селянин був автономний, одягав себе сам, годував, хати будував, доглядав коней і волів, рихтував гарні нові вози. Єдиною залежністю від цивілізації були сірники, гас, коли комусь було замало лучини й свічок із воску власної пасіки. Навіть серпи і коси робили самі. А зимові вечори довгі. Вони народжували пісні, приказки, казки. Колективізація поруйнувала це. Першу фабричну сорочку вдягнув при вступі в Ужгородське художньо-прикладне училище. А то все мама ткала і шила. Постоли плів дідо. Манайло це добре знав.

 

 

— А як далі? Було питання. І буде, поки й людей. Своє малярство я не міг би віднести до школи Манайла і Бокшая, в чиї руки потрапив у чотирнадцять років. Розумів, що їх місію мушу продовжувати своїм почерком, щоб мати вартість. Якщо ж індивід не розкрився — то і його мистецтво під сумнівом. Те, що проходить Україна зараз, пройшли всі європейські народи. Та Космос бере верх над усім, протидії йому нема. Масова культура проникла в найдальші звори, хатинки. Хеві-метал через радіо, телебачення іде, мов цунамі, а що залишить після себе — неважко здогадатися. Раніше художники для саморозвитку йшли, приміром, у село Річка Міжгірського району (Герц, Микита та інші митці), формувалися там. Це був просто їх вибір без ширшого підтексту. А ось зараз патріотичній інтелігенції просто обов'язково треба віддавати данину селу, відшукувати там здібних хлопчиків і дівчаток, допомагати їм здобувати освіту, шліфувати світосприйняття від нальоту масовізму. І тут в основі — пошана до рідного дому, яку молодші вже не завжди шанують. Громадянин Всесвіту — це звучить гордо, можете сказати ви. Та в культурі такого не буває. Якщо хтось творить якісь речі лише зі своєї уяви — він помиляється. Справжньому творцеві треба зберегти свою ідентичність, щоб не розчинитися в хаосі. Регіональна культура дуже близька людям, її зрозуміють в кожному куточку планети. Бо самобутність — то самобутність...

 

 

Є в нас здобутки, які на виду  Серйозні... Бо в серйозній роботі відображення моди, як фактора творчого руху, не є позитивом. Серйозне мистецтво має більш глибокі корені. В цьому сенсі можемо гордитися помітними сучасниками — Юрком Герцом, Володимиром Микитою, В'ячеславом Приходьком, Іваном Шутєвим, іншими. Головне, що в краї не припиняється рух творення. Надзвичайно цікаві Антон Ковач, Петро Фелдеші. Дуже потужні митці Надія Пономаренко, Людмила Корж-Радько, Олена Кондратюк. Вони вирішують серйозні проблеми. Не в усіх питаннях є слідування апробованим традиціям, хоча риторичним єусе ж залишається питання: "Чому не йти у вікно, яке вже прорубане в Європу знаними попередниками?"

 

 

— Вплив масової культури значний. Ми, група художників, недавно зібралися, хотіли зробити організацію "Традиція і сучасність" при Спілці художників. Біля п'ятнадцяти чоловік нас. Хотіли мати об'єднання, яке б не заборонялося статутом СХУ. Але Київ, а спершу місцева група художників космополітичного напряму, вороже сприйняли нашу ідею, добилися, щоб зі столиці ліквідувати наше об'єднання. Та група й так існує, бо існує проблема. Не всі ж хочуть займатися космосом, а радше отчим домом своїм, Батьківщиною, і будуть цим займатися і не прогадають, а хто підвладний космосу, віртуальності — дістане свободу від свого народу, а, отже, забуття. Ми стоїмо за те, що в регіональному житті традиції обов'язково треба берегти. Це те осердя, якому не розчинитися в світі, бо воно і тримає світ. Тобто ми маємо від попередників великий фундамент і глупо було б це заперечувати.

 

 

— Нічого не скажу.

 

 

— Патріотизму, відповідальності. Слаба загалом організація професійної підготовки. Нас учив Манайло, Ерделі, Бокшай. Інші переймались іншими іменами інших наставників. В мистецтві,приміром, Сезанна особисто мало хто знав, але він зробив свій вплив на багато поколінь. Останні слідували його принципам, які простежувалися в роботах. А хто вчить теперішніх дітей? Відомі художники не обтяжують себе цим. На жаль...

 

 

— Ні. В мене вже сформувалося розуміння суті всього, хоча детально слідкую за розвитком планети, всіма можливими засобами здобуваю інформацію. Але водночас розумію, що в моєму житті було стільки перемін, що нове щось уздріти важко. В кінці 80-х мав виставку в Словаччині. Кореспондент сказав про мене, що цей чоловік починав при Сталіні, пережив Хрущовську відлигу, жив і формувався при Брежнєві, а тепер нормально освоївся в періоді Горбачовської перебудови. "Але подивіться на його картини, — сказав журналіст, — яка, попри все, в нього своя і рівна дорога." Тоді я сам подумав: "Іване, ти дійсно непогано зберіг свою суть..." Хоча данину тому чи іншому часу доводилося віддавати. Скажімо, заробляв на життя художньою монументалістикою — мозаїками, фресками, вітражами. Останні зробив у кінотеатрі "Комсомолець", мозаїку — на економічному факультеті УжНУ, багато іншого в Тячеві, Ялті, Хмельницькому. Та живопис лишався сокровенним. Таким чином був у ньому незалежним, бо на плаву тримався як монументаліст. І тому на сокровенній царині не мав протиріч. Лише постійне невдоволення собою, яке часто важко було погасити.

 

 

 

— Бачиться мені, що цим особливо не переймаються. Це сприймають як анахронізм, хоча й не всі.

 

 

—Різниця й так відчувається, але незначно. Хоча коли творила Тетяна Яблонська — то треба ще б знайти чоловіка, щоб зміг потягнути таку масу праці самотужки.

 

— Все вдалося. Біля дев'яти років працював у Криму як монументаліст. Робив деякі роботи в нашій столиці.  Мав можливість працювати в Словаччині і працював, був там більш популярним як в Ужгороді. Тобто всі наміри здійснилися. Але Закарпаття лишається мені найдорожчим. Недарма наша телезірка Віра Кобулей так і назвала фільм про мене — "Карпати — любов моя".