В Ужгороді побачила світ збірка поезій Віктора Грабовського “Жагалівка” (ФОТО)

 

Щойно у видавницві "Ґражда" побачила світ поетична збірка відомого українського поета, літера­ту­ро­знавця і перекладача Віктора Грабовського "Жагалівка".

 

Автор народився 7 листопада 1942 р. в с. Ба­говиця, що під Кам'янцем-Подільським, навчався на сло­в'ян­ському відділенні філфаку Львівського універ­си­тету. З 1967 року – газетярує. На початку 80-х виконував обов'язки завідувача від­ді­лу кри­тики, а з 1985 до 1990 – публіцистики в "Літе­ра­тур­ній Ук­­раїні". Працював заступником головного ре­дак­то­ра у ре­дак­­­ціях "Народної газети", "Самостійної Ук­ра­ї­ни", "Слова Про­світи", головним редактором видавництва Ки­ївського на­ціо­нального економічного університету. Нині – член редакцій­ної колегії "Літературної Ук­ра­ї­ни".

 

Віктор Грабовський – автор книжок лірики "Конари", "Дерево слова", "Спо­гля­дан­ня дерева", "Вербна неділя", "П'янка розрада", "Ост­рів ми­ло­сердя", "Пісня збирача нектару" та інших. Спів­­­автор доку­мен­тального художньо-публіцистичного філь­­му Р. Сергієнка "По­ріг" (1987-1988), де вперше бу­ло гостро викрито свавілля бю­рократичної системи – ато­мників, медиків тощо. Досліджує український етнос, його епічні та лек­си­ко­гра­фічні пам'ятки. Автор оригінальної гіпотези про по­хо­джен­ня "Слова". Він лауреат всеукраїнської премії імені Володимира Со­сю­ри та міжнародної – імені Дмитра Нитченка, за­слу­же­ний діяч мис­тецтв.

 

Віктор Грабовський перекладає зі слов'янських мов. Зокрема, його ста­ран­нями у видавництві "Дніпро" до приїзду папи Івана Пав­ла ІІ в Ук­раїну вийшов альбом перекладів поезій Ка­ро­ля Войтили "Свя­тиня".

 

"Любов сама врівноважує долю", – цим рядком із поезії Кароля Вой­ти­ли автор назвав і пе­ред­нє слово до вибраного, що вперше оприлюднюється під од­нією обкладинкою в ужгородському виданні.

 

Якось на запитання італійської журналістки, чому свого часу, ві­­таючи прихожан у Кракові, кардинал Войтила простягав руки пе­ред собою, а тепер ось уже звичним жестом здіймає їх угору, – ла­гід­но всміхнувшись, Іван Павло II відповів: "Бо тепер обіймаю біль­ше!"

 

Талант поета Божою милістю прилучив його до невсипущого пильнування світу значно раніше, – усе своє свідоме життя Кароль Вой­тила молився, творив у дусі й слові Храм прийдешньої суспіль­ної гармонії, мужньо прокладаючи Вітчизні шлях із нацистської оку­пації та пекельного лабіринту класового самоїдства. Молитва ста­ла найвищим, істинним сенсом буття, поєднавшися з поезією.

 

Чи видобував камінь у каменоломні, де й запізнався з солоною вар­тістю праці, чи доносив ближнім правду про красу вчинку, жес­ту і слова як артист, чи дбав про незнищенність краси людської ду­ші в проповідях і службах яко священик,— завжди його вела від­по­відальність за долю Польщі, вірність Святим Заповідям.

 

– Цілунок, яким припадаю до польської землі, має для мене особ­ливе значення, – зізнався Іван Павло ІI під час других своїх від­відин Жечі Посполитої. – Цим поцілунком я немов припадаю до нень­чиних рук, – адже Вітчизна є нашою земною матір­'ю!

 

Повчальним докором звучать ці слова Сумління світу, як на­зивали Кароля Войтилу чи не на всій планеті, для тих зокрема, хто, називаючи себе громадянами Всесвіту, забуває про синів­ський борг перед земною матір'ю. Адже зовсім неспроста кожен із нас приходить на цей світ саме в тій чи тій точці планети, – без вір­ності материнській землі, без усвідомлення своєї громадянської від­повідальності за її долю будь-які розмови про всесвітнє гро­ма­дян­ство є лиш невіглаським белькотінням. Власне, приклад не­вси­пу­щої земної молитви Кароля Войтили, вистраждана ним любов до рідної Польщі, земляків і землян, якраз і стали взірцем слу­жін­ня вселюдським ідеалам, котрий захоплює багатьох українців.

 

"Любов сама врівноважує долю", – сказано в одному з його по­е­тичних псалмів, де наше пощоденне бачення проблеми "праця-гро­ші-хліб", не втрачаючи своєї пронизливої правдивості, нараз по­стає сферою духовною. Чи вдалося кому точніше й вичерпніше ска­зати про сенс буття? Можливо. Та в даному разі сам спосіб жит­тя Кароля Войтили переконує: слово завжди мусить пере­бу­ва­ти з тими й серед тих, кому по праву належить. Адже тільки тоді во­но спроможеться здійснити покладену на нього місію – воск­рес­ну­ти в душах і на устах спраглих Його Божественної суті.

 

Але для цього земне Слово має бути Совістю.

 

 

 

 

 

13 травня 1981 р., о 17 год. 17 хв. XX століття потрясла подія, ко­трій судилося незмірно прискорити час, увиразнивши сили, що вчи­нили замах на слово Правди, мовлене про долю світу. Стрі­ля­ючи у Слово, стріляли у Совість людства. У нашу з вами –  також. Але Іванові Павлові II довелося потвердити цю істину власною кров'ю. Мабуть, інакше людство годі розбудити?

 

Адже брата нашого, Авеля, хотіли убити не з гордині чи за­здрос­ті – з ненависті, Так убивали – й не раз! – українське слово. Уби­вали саме зненависті, відчуваючи в ньому недосяжність кра­си, що плекала гармонію душ, почуття справедливості. Убивали то­му, що воно будило совість. Але слово завжди мусить вистояти там, де відведено йому долею. Саме так, як велить Совість. Адже це в ЇЇ голосі відчуваємо незриму присутність Господа! І нині, і по­всяк­час.

 

Хлопця з татранського села Чанєц підстерігало чимало спокус –у вядовіцькій гімназії, в Ягеллонському університеті, на теат­раль­ному кону, де Каролю пророчили неабиякі успіхи...Та все ж він обрав урешті-решт ... конспіраційну духовну семінарію в Кра­кові. А вже в грудні 1946 р. рушив потягом до Катовіц, аби звідтам ді­статися Італії –  студіювати теологію в Римі.

 

Чимало містичного траплялося на цьому шляху, та, мабуть, не ви­падає поминути відоме пророцтво о. Піо з кляштору капуцинів у Сан Джовані, почуте 1947 року: "Ти станеш Папою! Але... бачу кров на твоїй сутані..."

 

Поетична творчість Кароля Войтили (поодинокі публікації під­пи­сував псевдонімом Анджей Явень) – органічне продовження його просвітницької діяльності, як і багаторічна праця у Люб­лін­сько­му католицькому університеті, де він, професор теології, очо­лю­вав кафедру етики навіть у той час, коли був обраний на кар­ди­нала. До речі, люблінська пора прикметна ще й академічною мо­нографією молодого професора "Особа і вчин". Згадана праця мог­ла бути потрактована в той час як ворожа режимові, та не зна­йшлось у Польщі людини, котра б наважилася на це – чіткість і про­зорість узагальнень, аргументувань, висновків, яснота світо­гляд­ної концепції обеззброювала навіть ворогів.

 

Аура любові незримо супроводжувала кожен крок Войтили, – при ньому просто не кортіло сказати зайвого... Цю ж ауру випро­мі­ню­ють його казання й проповіді, поеми й ліричні мініатюри, моно­логи й псалми, сповнені щирого переживання за долю людства, на­ції, людини.

 

Триєдина молитва Кароля Войтили дала світові зразок тво­рен­ня Храму власної душі, морально-естетичних засад нового гро­ма­дянина, для котрого жити за Святими Заповідями – єдина мож­ли­вість збереження власної гідності. Ось чому в ній навіть над­сад­ні уроки каменярської праці стають усвідомленням справжньої ве­личі людської душі.

 

Бо ця велич – у вчинку, в усвідомленому ставленні до свого міс­ця в житті. Спеленаний любов'ю і гнівом, ліричний герой Кароля Вой­тили, аби не загинути в зневірі, приречений збагнути: