- Щодо місця української музики в контексті світової, то це важке питання, – розпочав нашу розмову Євген Федорович. – Але мушу зазначити, що українська музика – не гірша за світову в усіх вимірах. Українська композиторська школа не випадає зі світового контексту.

- Чому ж тоді, час від часу спілкуючись із виконавцями світового рівня і запитуючи, чи виконується українська музика за кордоном, у відповідь чую тільки три імені: Сильвестров, Станкович та Скорик?

- І це погано. У всіх країнах світу цим питанням займається держава. Навіть у радянській імперії була спеціальна каста композиторів, яку пропагували у світі. Наприклад, Хачатуряна. Якщо країна не буде піарити свого, нічого не вийде! Чому за кордоном грають Сильвестрова, Станковича і Скорика? Тому що нас особисто знають. Але це випадковість, а не політика держави. Раніше цим займалася Спілка композиторів, а зараз ми у стані жебрацтва. Кілька днів тому нас взагалі хотіли викинути з приміщення...

- Рейдерське захоплення?..

- Так, нам ледве вдалося відбитися! У нашій країні не розвиток, а культурний вандалізм. Зараз виграє тільки той, хто самотужки може себе пропагувати. Добре пам'ятаємо ті часи, коли будь-яка відсилка нот за кордон була небезпечною для композитора. Поступово ситуація зміниться. Але якщо держава не візьме на себе обов'язкове пропагування наших композиторів за кордоном, нас у світі ніхто не знатиме. Усі виконавці, що приїжджають в Україну, виконують музику своїх країн. Й отримують під це ґранти. А що в нас? Замість того, щоб розвивати культуру і мистецтво, маємо суцільну політичну гризню. Оце на першому плані в Україні. А порятунок потопельника – в руках самого потопельника. Тому багато української талановитої молоді й виїжджає за кордон – у пошуках кращої долі...

- Ви розпочинали навчання у Львові...

- Так, вступив у Львівську консерваторію 1962 року. Вчився в Адама Солтиса. Станіслав Людкевич вів у мене фольклор. Роман Сімович – поліфонію. Анджей Нікодомович – загальне фортепіано. Мав щастя побачити весь букет видатних особистостей, котрі в той час викладали у Львівській консерваторії. Це був великий дарунок у моєму житті і долі. А у Київській консерваторії мені викладав Борис Лятошинський.

- Які настанови Бориса Миколайовича застосовуєте у своїй викладацькій діяльності?

- Не можу сказати, що Лятошинський вчив чогось конкретного – він вчив жити музикою. І пробую це робити... Не знаю, чи вдається. Намагаюся вчити своїх студентів професіоналізму.

- Розкажіть про свою сім'ю. Скільки років ви одружені?

- Страшно сказати – майже п'ятдесят. Одружився, до речі, у Львові. Моя майбутня дружина тут закінчувала музичне училище. Донька у мене музикант – вчений секретар академії. Син грає в оперному театрі на скрипці. Як кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає (сміється. – Т. К.). Хоча не знаю, чи це добре для дітей, чи погано?..

- А ви теж – яблуко від яблуні?

- Ні. Я пробився як дикий паросток – у моїй сім'ї ніколи не було музикантів. Вчився у музичній школі по класу баяна. Закінчив училище як віолончеліст. В Ужгороді, де навчався, не було композиторського факультету, тому й приїхав до Львова.

- Ніколи не пошкодували, що присвятили своє життя саме цьому фахові?

- Розчаровуватися – не розчаровувався, але, траплялося, проклинав (сміється. – Т. К.).

- Ноти часто шматуєте?

- Ні, тому що нотний папір зараз дефіцит (сміється. – Т. К.).

- Онуки також займаються музикою?

- Поки що, хвала Богу, ні! Це важка робота. Тут треба бути фанатом. Іншого виходу нема. Щоб по десять годин на день грати, треба бути ненормальним...

- Як ставитеся до власних творів?

- Стараюся всі любити. Але річ у тім, що не всі вони, на жаль, звучать... Коли роблю одну роботу, уже думаю про іншу. І воно мене затягує... Тобто я не нарцистично ставлюся до своєї творчості, і не критично – просто працюю. А що далі буде, мене, відверто кажучи, мало цікавить.

- Чи траплялися випадки, коли ви були незадоволені виконанням свого твору?

- О-о-о! Багато! Зараз, на щастя, таке трапляється рідше – не те що років 10-15 тому.

- Як чините у таких випадках?

- Та ніяк! Просто розвертаюся і йду додому. Трапляються різні випадки. Погане виконання може статися через недбале ставлення – тоді навіщо взагалі брати твір до виконання? Виконавці – живі люди, й у них, як і у всіх, бувають вдалі і невдалі дні. Але останнім часом зріс виконавський рівень – і в Києві, і за його межами. Нарікань усе менше.

– Чи завжди важко дається робота?

- По-різному. Часом все відбувається швидко, і я отримую від роботи надзвичайне задоволення. А часом заважають якісь кути... Великий композитор Чайковський писав: "Я працюю, як кравець, – кожного дня по п'ять-шість годин. І примушую себе до цього нелюдськими зусиллями". А я повторюю приказку, що апетит приходить під час їди. У творчому процесі людина часто мучиться, і це нормально. Без мук не обійтися. Так сконструював Творець. Раніше працював тільки по ночах – мені так було комфортно. А тепер вже здоров'я не дозволяє.


Довідка

Євген Станкович (19.09.1942 р.н.) – композитор зі світовим ім'ям, твори якого звучать у найкращих концертних залах світу. Голова правління Національної спілки композиторів України. Народився у закарпатському містечку Свалява у родині вчителів. Початкову музичну освіту здобув у Мукачевому (клас баяна). Вчився у Львівській та Київській консерваторіях. Станкович – визнаний лідер української композиторської школи. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії, інструментальні концерти, камерно-інструментальні твори, балети "Прометей-Распутін", "Майська ніч", "Ніч перед Різдвом", "Вікінги", фольк-опера "Коли цвіте папороть". Озвучив десятки фільмів. Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, академік Академії мистецтв України. Викладає у Національній музичній академії ім. П. Чайковського. Професор, завідувач кафедри композиції. Герой України.

Теги: Станкович, композитор, музика

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати